Філософія мови Олеся Гончара
Культура слова, 2018, № 88
УДК 81’42
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-9916-4915
ЄРМОЛЕНКО Світлана Яківна –
член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України
вул. М. Грушевського, 4, м. Київ, 01001
Е-mail: kultura-slova@ukr.net
ФІЛОСОФІЯ МОВИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
Рубрика: Олесь Гончар в історії української літературної мови
Мова статті: українська
Анотація: У статті розкрито зміст поняття «філософія мови Олеся Гончара» через аналіз кінематографічного принципу оповідності письменника (стилістеми висловлювань-кінокадрів); діалогічно-монологічну форму передавання роздумів, ліричних відступів філософського змісту; чергування синтаксичних структур із субʼєктом «він» (назва третьої особи) і структур «ти-звертання» як різновиду внутрішньої мови персонажа.
Наголошено на концептуалізації індивідуального словника (час, степ, сонце, зоря, творчість, людина, світло, райдуга), естетичній функції різночасових етнокультурем, символічному змісті назв творів Гончара «Берег любові», «Тронка», «Людина і зброя», «Циклон», «Собор», «Твоя зоря».
Ключові слова: філософія мови Гончара, стилістеми висловлювань-кінокадрів, стилістеми-роздуми, монологічно-діалогічна оповідність, концептуалізація словника, символіка назв творів, етнокультуреми.
ЛІТЕРАТУРА
Гончар О. Письменницькі роздуми / Олесь Гончар. – К.: Дніпро, 1980. – 316 с.
Кримський С. Б. Запити філософських смислів / С. Б. Кримський. – Київ: Парапан, 2003. – 240 с.
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
БЛ – Берег любові
ЛіЗ – Людина і зброя
Т – Тронка
ТЗ – Твоя зоря
Ц – Циклон
Не одне покоління читачів ХХ століття відкривало для себе багатогранну творчість прозаїка, поета, кіносценариста, публіциста, видатного громадського діяча – Олеся Гончара. Своїми художніми творами письменник спілкувався з читачами і стверджував присутність українців у світі – з їхніми різними долями, характерами, з історично-культурною памʼяттю і життєвою філософією.
Обидві функції мови – мовомислення й мовоспілкування – органічно поєднані й увиразнені в мовотворчості митця. Залюблений в степи України, в природу й людей рідної землі, в українську мову, поетична краса й неповторні інтонації якої промовляли до нього рядками Тараса Шевченка, ритмомелодикою й настроєвістю художньої оповіді Михайла Коцюбинського, Юрія Яновського, письменник утвердив свій індивідуальний стиль. Він обʼєктивізував час, пропонуючи розповіді-новели, що нагадують окремі кінокадри, миттєвості життя – про красу захопленої, улюбленої праці, про людяність у людині, про радість творчості й сум втрат. Письменник, розмовляючи з читачем, змушує замислитися над історією людства, долею окремих людей, а через них – і долею свого народу.
Олесь Гончар – наш сучасник, і оцінювати його місце в історії української культури, літератури, історії української літературної мови важче, ніж творчість письменників давнього періоду, не обтяжену живими історичними подіями, суспільно-політичними й культурно-етичними дискусіями. Щоправда, в часи гуманітарних криз і давня, й недавня історія зазнає перегляду відповідно до нових наукових парадигм, стає обʼєктом гострих дискусій, категоричних субʼєктивних оцінок. А втім, якщо давня історія має значну часову, подієву, аксіологічну перспективу, то недавній, дуже наближеній до нас, властива інша оптика.
Прозу Гончара називають поетичною, ліричною, романтичною. Вона, справді, світла, добра, сповнена філософських міркувань про долю людства, земної цивілізації, багата на історичні екскурси, описи конкретних життєвих подій, щемних, чуттєвих спогадів чи то автора-оповідача, чи то художнього персонажа. Загальні характеристики випливають із семантики мовно-естетичних знаків, які саме завдяки мовній майстерності Олеся Гончара закарбувалися в памʼяті читачів другої половини ХХ ст.
Залежно від того, який принцип застосовуємо до когнітивно-стилістичного, лінгвокультурологічного аналізу художнього тексту, спостерігаємо різний ступінь абстракції мовно-естетичних знаків. Наприклад, назвам творів письменника Берег любові, Тронка, Людина і зброя, Циклон, Собор, Твоя зоря як мовно-естетичним знакам української культури притаманний вищий ступінь абстракції, оскільки ці мовні одиниці у функції власних назв набувають символічного значення. Якщо назви-символи мотивовані асоціативними звʼязками в цілісному змісті окремих конкретних творів, то мовно-естетичні знаки іншого рівня абстракції – це когнітивно-мовні структури, що властиві всім текстам автора і виявляють специфіку художнього мовомислення прозаїка, особливості його індивідуальної оповідної манери.
Індивідуальний стиль Олеся Гончара можна відчути за характером його кінематографічного бачення й новелістичної оповідності, коли поетичні описові картини чергуються з лаконічною фіксацією дій персонажів, миттєвостей людського життя; розповіді про конкретні теперішні чи колишні події в житті персонажів – з діалогами філософського змісту, з короткими репліками персонажів, монологічними ліричними відступами, в яких змінюється часова перспектива і сучасність переплітається з історією. У такій різноманітності кадрів взаємодіють усі мовні засоби – лексика, фразеологія, словотвір, синтаксис, проте саме синтаксична структура висловлювання формує стилістеми – текстові кінокадри на зразок:
Така собі наддніпрянська Венеція. Своя трудова Венеція з блиском води під вікнами, з білизною на мотузках та з зеленими шатрами акацій, що в сонячний день, як у дзеркалі, відбиваються в тихій синяві Дніпра. Крім акацій, тут ще кілька тополь росте, дикий виноград по верандах вʼється, а в одному дворі, десь серед отих іржавих жерстяних парканчиків та старих розсохлих просмолених човнів, – жевріють мальви! Хтось посадив.
І тополя, і мальва, і жерсть на голубнику, і перекинутий догори протрухлий, просмолений човен – все то якась суцільна, гармонійно злита в одне ціле картина життя, а в центрі її сидить дівчинка з кісками, кругловида, не гарна й не погана: то Таня Криворучко. Їй вісім або десять літ. Сходи перекошені аж у воду ведуть. Просто біля їхніх вікон на Дніпрі стойбище човнів, доглядає їх дідусь цієї маленької Тані, живий потомок запорожця (ЛіЗ).
Висловлення, виділені в стилістемах-кінокадрах, – це перелік зорових картин, що їх змінюють репліки, функціонально близькі до ремарок у пʼєсі або до реплік діалогу. Далі снується оповідь із лексично-синтаксичними знаками висловлювання-спогаду, внутрішньої мови персонажа, проте спогад оформлено як зоровий ряд із конкретними вказівниками це оті, це той, оті:
Перші враження її дитинства – це вранішні гудки, що кличуть батька заступати на зміну [..] ще невіддільне від її дитинства – це оті дві райдуги залізничного мосту через Дніпро, що біліють за скелями Комсомольського острова, і самий острів, що блищить камінням серед Дніпра, весь мовби огорнутий серпанком дідусевих легенд. Це той острів, де княгиня Ольга рятувалась з своїм флотом від бурі, де Святослав робив перепочинок, ідучи в похід на Візантію, а горби оті скелясті – це ті, що з них козаки, прямуючи з верхівʼїв, уже виглядали Січ (ЛіЗ).
Для стилістем-кінокадрів характерні структури, подібні до ремарок у пʼєсах з формами актуалізованого теперішнього часу дієслів. Вони урізноманітнені авторськими оцінними фразами з питальною інтонацією, наприклад:
Богдан, нахмурившись, стоїть біля столу над розкритим конспектом, наче пригадує щось. Потім рішуче закриває конспект, складає зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволі фіксує кожен його рух. На скільки часу складає він оті свої конспекти? Коли їх знову відкриє?
Таня підійшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вічі.
Там якась темна рішучість, відчуженість.
– Підемо?
Забравши конспекти, вони мовчки виходять.
Таня все не відпускає його руки. Як вчепилась в аудиторії своїм рученям за нього, так уже й не відпускає, тримається інстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання…
В коридорах шум, гамір. Студенти різних курсів, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються (ЛіЗ).
Лаконічні фрази, перелік картин і дій, констатація подієвих фактів часто перериваються питальною інтонацією роздумів, пор.:
Сумська клекоче. На перехресті біля репродуктора – натовп. Тут ще надіються: може, пригасне? Може, це який-небудь лише місцевий прикордонний конфлікт? Люди ждуть новин, гнітить невідомість, а радіо тим часом гримить музикою, передає бойові марші.
Найлюдніше в парку біля памʼятника Тарасові. Гомін, тривожно збуджені голоси, всі ждуть чогось, не розходяться… Нахмурений бронзовий Кобзар, схилившись над людьми, мовчки думає свою думу (ЛіЗ).
Особливість художнього висловлювання Олеся Гончара – в його теперішньо-часовій проекції й загальній оповідній манері про констатацію подій і роздуми персонажів (чи автора). Таку саму стилістичну функцію виконують бездієслівні синтаксичні структури. Це, до речі, одна з ознак граматичного оформлення ремарок у кіносценаріях. У художньому наративі зображально-виражальна функція форми теперішнього часу наближає подію до читача, робить читача безпосереднім спостерігачем описуваних ситуацій.
Різний ступінь субʼєктивізації оповіді передають займенники: якщо йдеться про комунікативну природу спогадів, як у романі «Твоя зоря», то в оповіді-спогадах актуалізовані займенники ми і ти з усіма відмінковими формами і з вторинною функцією особового займенника ти, який називає узагальнену особу й водночас передає думки ніби відстороненого конкретного персонажа, звернені до самого себе. Хоч яких тем, мікротем торкається думка й образна уява автора-оповідача, його висловлювання-розповідь переривається, або завершується питальною інтонацією висловлювання-роздуму. Це субʼєктивізує, інтимізує текст так само, як і синтаксичні структури із метафоричною функцією займенникової форми другої особи (в однині займенник ти, у множині – ви). Наприклад:
А перший «Кобзар», що потрапить тобі до рук, і перші рядки, що западуть у дитячу душу на все життя: «Серце моє, зоре моя, де це ти зоріла?..» Був то світ, де все ставало відкриттям. Струми якісь живлющі струмують на тебе звідти, і все тамтешнє ніби промениться, світиться чимось неземним, як ота райдуга, що після дощу заграє барвами, беручи воду в мокрих наших балках, – нам дуже кортіло підгледіти, як саме у вербах вона воду бере (ТЗ).
До речі, улюблений образ Олеся Гончара як мовноестетичний знак української культури – образ райдуги – постає як згадка про поетичні Шевченкові рядки: «..як у Дніпра веселочка воду позичає». Якщо в наведеному уривку ця стилістема безпосередньо повʼязана з «Кобзарем», то в інших текстах її відчитування багатоступеневе, пор.: А тільки дощ відшумів і сонце проблиснуло, бійці помітили, як десь на левадах за Россю з-поміж мокрих блискучих верб райдуга воду бере (ЛіЗ); Кінець усьому, непамʼять, небуття? Тупе, звандалізоване існування? Та, виявляється, не так просто спустошити душу людську, виявляється, й після всіх жахіть у ній незруйнованим може зостатися те, що було: і юнь, і співи, і цвіт вранішньої зорі, і семибарвна райдуга в росистому небі над Тернівщиною… (ТЗ).
Варіювання часовими формами дієслів, а також відмінною стилістичною функцією займенників (ти, ми) свідчить про переважання ліричної тональності оповіді, що властива комунікативній ситуації «спомин». Інший мікротекст, де нанизані однорідні синтаксичні конструкції з повторами сполучника і, із завершальним узагальнювальним висловом всі ви, що.. та риторично-інтонаційною кінцівкою, тяжіє до публіцистичної тональності художньої оповіді, пор.:
Вгорі між деревами блищить на сонці лита з бронзи, могутня постать поета, а нижче, круг пʼєдесталу, – бронзова покритка з дитиною на руках, і повстанець з косою, і той, що кайдани рве, і той, що лежить поранений біля надломленого знамена, і всі ви, що зараз дивитесь на них, чи не ваша це судьба, вчорашня й завтрашня, темніє суворою бронзою, зведена між дерев? (ЛіЗ).
Перехід від оповіді про третю особу (займенникова форма він заступає власне імʼя) до метафорично вживаної форми другої особи – характерний стилістичний засіб уникнення однотонності художнього наративу, внесення в нього комунікативно-стилістичних ознак внутрішньої мови. Це стилістичний засіб діалогізації тексту, тобто зміна субʼєкта спілкування, а також зміна інтонаційного малюнка висловлювання – від нейтральної розповідної до окличної й питальної інтонацій. Показові висловлювання-роздуми, в яких експресивну функцію виконують особові займенники ти і він, пор.:
Знає, де яка мідна беготка лежить, чи люверс, чи отой твій трудовий наперсток, що по-моряцькому зветься гардаман... Море любить порядок, у майстерні повинен майстер діло вести, а не хтось там… Без тебе як похазяйнують, то потім тиждень у своєму «чулані» ладу не даси!.. (БЛ);
Фотографії він, напевне, забере з собою, а куди оці товсті зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабів у Боспорському царстві? Стародавній Боспор, Ольвія, степові скіфи та половці, запорозька Хортиця, поруч якої нині піднявся Дніпрогес, – все це було улюблене коло його інтересів, здається, він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи від їхньої сивої давнини аж до буремних літ революції, коли в тих степах літала на тачанці буйна батькова молодість… (ЛіЗ).
У різних творах Олеся Гончара натрапляємо на характерні інтертекстуальні звʼязки, повторювані мотиви, як, наприклад, мотив археологічних таємниць степів, що звучить у романах «Берег любові», «Людина і зброя». Пор.: Інна знайома з цим хлопцем, – медички не раз зустрічалися з археологами в районнім Будинку культури. (..) Те, що для інших черепок чи бляшка, для нього річ унікальна, заслухатись можна, коли стане дошукуватись у викопних предметах магічного, навіть священного змісту, в якійсь ужитковій речі розгледить, скажімо, античну оберегу, що мала оберігати скіфа-степовика від злих сил, від поганих очей, від поразки тощо (БЛ).
Показові для ідіостилю Олеся Гончара мовні структури на позначення таких понять, як «час», «степ», «небо», «сонце», «зоря», «творчість», «памʼять». Їх обʼєднує асоціативнообразне поле з ключовим словом-поняттям «людина». Крізь призму цього словесного образу та його текстових асоціацій читач виявляє авторську оцінку як внутрішнього, так і зовнішнього, навколишнього світу людини. Зображених у творах персонажів сприймаємо в конкретному часі й просторі. Це люди різних професій, різних уподобань, характерів. Їхній внутрішній світ, висловлені думки, – а такі думки й власне авторська мова здебільшого перетікають одна в одну, – становлять семантичну структуру прозової оповіді Гончара, визначальну філософську ознаку його художніх текстів.
Конкретні ситуації, зафіксовані пережиті події викликають роздуми письменника-гуманіста про земну цивілізацію, про життя людей у різних умовах, у мирні й воєнні часи. Художня візія ХХ ст. з його війнами, революціями, соціальними потрясіннями давала Олесеві Гончару матеріал для осмислення вічних філософських проблем цивілізаційного поступу. Так, у романі «Циклон» детально виписаний образок роботи майстрів-гончарів спонукає Сергія і Колосовського до роздумів, діалогу про творчість і час. Кінооператор Сергій пригадує слова свого вчителя: «Велике мистецтво ставить великі питання, – казав старий. – Вічні, споконвічні питання, вони справді для людства існують, тільки щораз виникають в іншому вигляді… І хто їх зумів поставити перед своїм часом, змусив над ними замислитись, той недаром жив на землі…» (Ц).
Олесь Гончар зумів поставити перед своїм часом великі питання. Навіть така формальна ознака, як часто вживані питальні інтонації у висловленнях-роздумах, свідчать про пошуки автором відповідей на складні проблеми сучасності, над якими має замислитися людство.
Контексти, в яких функціонують лексеми із семантичним компонентом «час» (номінації часових понять на зразок мить, віки, правіки, стародавній, тодішній тощо), розкривають сутність часу як філософської категорії, осмислення віків, які переживало людство. Сентенції про минулі прачаси виголошує археолог у романі «Берег любові»: – А вам хіба все до кінця уже ясно? То поясніть і мені, чому людина з печери зуміла так круто піднестись, по яких щаблях ішла вона з темних тих прачасів до своїх вершин? І чи завжди рухалась по висхідній? У чому змінилась, а в чому лишилась такою, як була і в античності? Оленячий ріг змінила на трактор, галеру – на космічний корабель, а неспокій, а потяг до вічної таїни, хіба він у людини зник? Жадоба пізнання, – може, тільки це неминуще… (БЛ).
Філософ С. Б. Кримський наголошував на значенні питань у пізнавальній діяльності людини: «Світ у питаннях ближчий до своєї автентичності, справжності та самотворення, ніж у відповідях, котрі спрямовують суще, схематизують його багатоманітність, орієнтують не на буття як океан можливостей, а на причали його гаваней. Запитання, як підкреслював М. Гайдеггер, це «благочестя думки», вивільнення від остаточних констатацій.. в запитальних ситуаціях свідомість залишається максимально відкритою реальності, характеризує відверті форми співвідношення з нею» [Кримський 2003: 4].
Виразне гуманістичне осердя прози Олеся Гончара – розкриття внутрішнього світу, психології людини-творця, яка одержима пізнанням нового.
В історії розвитку суспільної думки, утвердженні ідей гуманізму художнім текстам належить важлива світоглядна роль. Кредо творця ословлює в повісті «Циклон» кінооператор Сергій, міркуючи про творчість: Згадуєм народного артиста, спільного нашого друга, який іноді відкривається нам інтимним досвідом із сфери психології творчості. «Буваю недобрий, буваю навіть злий, дрібʼязковий, – зізнавався він нам одного разу. – Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в собі що є найкраще, намагаюсь дійти стану, щоб у душі, звільненій від житейської скверни, зосталась сама чистота... Бо тільки тоді до людей дійде мій спів».
- Чудове правило для митця, – каже з цього приводу Сергій. – Так треба робити й літераторові, перш ніж сідати до письмового столу… І нам – перед тим як братись за камеру… Чистою душею співає! Звідси й божественність його співу, оте враження, що його найкраще висловила не зітхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: «Коли Іван Петрович співає по радіо, мені здається, що в хаті… квітами пахне».
Письменник естетизує образ людини-творця. Його приваблюють такі риси людського характеру, як гідність, самоповага, пор. висловлювання про гончарів: Гідність, самоповага майстра – ось тут вона владно й негучно живе. Нема метушливості, загукування, він сидить майже суворий біля своїх розмальованих виробів, і другий такий, і третій… Небагатослівні, ведуть торг лаконічно, достойно, без ярмаркової жвавості (Ц).
Не лише для кіномитця важлива тонка спостережливість, намагання вловити, зафіксувати мить буття. Власне, кінематографічний хист виявляє й письменник. Показове зображення постаті хлопчика (мабуть, рибальський син?), який приходить щодня на берег бурхливого моря. Поряд із споглядальними, зоровими деталями автор устами своїх героїв ословлює думку про сутність творчості кіномитця, про важливість зафільмувати мить буденного життя у кінокадрі. Від конкретного професійного вислову ловити кадр, що звучить у діалозі Колосовського з Сергієм, висновується цікавий роздум про загадковість світла. У ньому – особливе філологічне чуття слова Олеся Гончара, його захоплення новими змістами, народженими поєднанням слів:
Сергій, дивлячись на білосніжну побережну смугу, дає волю своїм фантазіям:
- Оте світло прибою, що знизу осявало хлопчика і що відкрило нам його загадкову, як у Монни Лізи, усмішку… Хіба само воно не є для нас чудом? Світло – це сама загадковість, принаймні для мене! Дивовижний, найблагородніший вид матерії, вияв її найдосконаліший… Границя її можливого руху. Неперевершені швидкості… Воно – і хвиля, і частка…
І, можливо, ще щось…
- Антипод космічної тьми.
- О, ви на жарти одразу… Але ж правда… Вершинний самовияв природи, її шедевр! Зігріває і пестить… Витворює чар фотосинтезу… Диво із див! Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалості, найвищої енергії життя. Може, й справді тут відбувається перехід реального в ідеальне? Кажемо ж: світло розуму. Світло любові. Світло надії. Я хотів би знімати фільм… про Світло! Про Світло як таке. Так би й стрічку назвати: «Світло!».
Про те, що в мовомисленні О. Гончара знаковим було зіставлення літератури й кіномистецтва, свідчить метафоричний вислів екран душі, який зʼявляється в роздумах письменника про творчість П. Тичини й О. Довженка [Гончар 1980: 142].
Уривок із роману «Циклон» – це розмова освічених людей, інтелектуалів, які послуговуються науковими термінологічними поняттями, знайомі зі світовим мистецтвом, але водночас у їхніх роздумах відгукується памʼять про українського філософа Сковороду, пор.: Давно вже нема кінововка. До останнього не міг вгамуватись, шкодував усе, що отого, найголовнішого, він так і не встиг… Але саме він прищепив тобі любов до невпокійливої своєї професії, взяв з тебе слово, що й після того, як він сам, старий невгамовець, уже опиниться «за кадром» (так він сказав), ти візьмеш на себе і його «Аймо», улюблену його кінокамеру, перебереш на себе і всі непрожиті клопоти майстра, крізь його обʼєктив невловний ловитимеш світ…
Озвучуючи філософську думку про те, що мета творчості – невловний ловити світ, власне, трансформуючи відомий афоризм Сковороди, Гончар мислить ословленими поняттями наукового книжного стилю, відтворює емоційну експресивність публіцистичних висловлювань і водночас моделює мовний образ кіномитця з його узвичаєними професійними висловами. При цьому письменник уважний не лише до деталей професії кіномитця, а й до словотворчих можливостей української мови (не міг вгамуватись – невгамовець). У зображенні творчості кіномитців висловами ловити кадр, невловний ловитимеш світ стрижневим є семантичний компонент «час».
Поняття часу номіноване насамперед лексемою ЧАС, що функціонує у мінімальних синтаксичних структурах на зразок індивідуально-образного словосполучення степовий час. Семантичний компонент цієї стилістеми – «нерухомість» – увиразнюють лексичні значення синонімічних дієслів, дієприкметникових форм, оригінальне порівняння нібито нерухомого на небі сонця (за ним і своєю тінню стежить пастушок) з побутовою реалією етнокультурного змісту: Зупинився, не рухається наш степовий час. Дрімає дорога, небом укрита. Повітря незрушне, склисте. Сонце ніби припнуте налигачем на місці, ніяк не хоче рухатись до тієї позначки, коли тінь твоя так зменшиться, що вже зможеш її переступити… (ТЗ).
Особливість філософії мови Олеся Гончара – розкриття в його художніх текстах багатовимірної семантики слова час, про який замислюються його герої і сам автор. В асоціативнообразному полі час показове вживання власних назв, що номінують людей і події різних часів. Наприклад: Дівчині справді був цікавий той світ розбурханих античних фантазій, поетичних кохань і диких вакханалій, світ, у якому цей юнакархеолог почувається так упевнено й вільно. Памʼять у нього – з електронною машиною міг би змагатись: тримає у голові цілі поеми Овідія й трактати античних авторів, у день знайомства декламував Інні великий уривок із твору стародавнього лікаря Гіппократа «Про повітря, воду й місцевості», тепер ось так виразисто переказав послання цієї Теодори, відкарбував твердо, ніде не затнувшись, – справді сьогодні тільки розшифрував чи, може, десь вичитав раніш? І чому передусім їй, Інні, адресував він цей текст, це дивне послання з античності? Віки та віки розмежовують вас, а проте чимось тобі все ж торкнула душу ця сповідь давньої молодої жінки, видно, поетичної й тонкої натури: зустрінься Інна з нею в житті, певне, подружились би… І таки ж зустрілися – через тисячі літ! (БЛ).
Олесь Гончар своєрідно творить свій наратив, переходячи від внутрішньої мови персонажів до авторських роздумів, до діалогів ліричних героїв, текстово цементуючи текст потужною філософською думкою про вічні питання людства: Та відомо, яка доля чекає грабіжників і їхню фальшиву славу: минули віки, і нащадки гладіаторів, степові пастухи, розтягли увсібіч їхні білі мармури, поробили з них довбані корита – напувати худобу! Брилу з імператором Траяном теж така самісінька доля спіткала – стала поїлкою для овець. Ну, пізніше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеїв, для нас такі речі завжди цінність, але можна зрозуміти й тих, що, ніби у відомщення, з білих імператорських мармурів напували овець!.. (БЛ).
Поетична легенда про місячну доріжку Овідія, який «прийшов колись до цих берегів», забарвлена гумором. Розповідь археолога змінюється філософською сентенцією: Віки єднаються міцніше, ніж це ми собі уявляємо. Невмируща віть творчості – це, безсумнівно, та найповніша реальність, що її ніщо не розломить, що над нею не владен і час! (БЛ).
Метафори Олеся Гончара ріка часу і ріка людства можна вважати символами авторових роздумів, що пронизують усі художні тексти. Асоціативно-образне поле другої з цих метафор уконкретнюється, зокрема, в текстах романів «Людина і зброя», «Циклон», наповнюючись стилістемами з внутрішньо-антитетичним змістом, наприклад: Тепер, коли відстань часу багато що стерла, пригамувала (…) Ні, друже! Ні відстань, ні час цього не зітре. Як болять тобі твої поліські Лідіце, так болить і мені ота гірка, найтрагічніша стрічка життя. Є такий біль, що, мабуть, назавжди в душі запікається. Кровоточить – чого не торкнись… Закривавлений наш студбат, що стоїть у житах, схилившись над першою молодою смертю… (Ц). Образ війни, смерті, що постає перед читачем у зорово-пейзажних лірично-психологічних деталях, змінюється роздумами філософського змісту, пор.: Колоски стояли, як люди.
Той високий, випростаний, ніби на варті. Той менший, похилився, думає. Поспліталися вусами, посхилялись, незліченні, один до одного в мовчазній переджнивʼяній задумі. А той, дивись, з підламаним колінцем і зовсім провалився в гущавину і все хоче піднятись. Буря його зламала, чи дощ, чи осколок?
Тих, що в задумі, найбільше: все поле думає колоскове. Коли вітерець торкне, задзвенить шорстким металевим дзвоном.
Дим розійшовся, чад розвіявся, і знову дише поле гарячими пахощами літа. Перепелиний, кониковий світ оточує свіжу студентську могилу. Березка польова поблизу вʼється по стеблах, звисає білими чарочками, степовий горошок червоніє краплинами крові… (ЛіЗ);
Невже ми втрачаємо дар співчувати? Це було б найстрашніше. Холодна гора є для нас не просто місцем увʼязнення, жаховиськом табору, вона стає поняттям. Здається, вона на те й розрахована, щоб розчавлювати, спустошувати, руйнувати людину. Так, неволя руйнує людину більше, ніж рани, ніж хвороби, ніж голод, в цьому я переконався тут. Найбільша небезпека, що її таїть проти нас Холодна г ора, – це здатність робити нас байдужими один до одного, повергати в стан очужілості, розʼєднувати, обривати звʼязки між людьми. Ненавиджу власне безсилля і цю очужілість, яка не віщує добра (ЛіЗ).
Протиставлення темних, гнітючих, і світлих, добрих, сторінок спогадів-висловлювань – характерна ознака художнього часу:
Сонце стоїть високо, сипле рясним промінням у відкриті юні обличчя. Ясніє небо, те небо, в якому понад два десятиліття не вибухали снаряди, не свистіла шрапнель, не було нічого, крім птахів та райдуг високих. І щоб оце небо та почорніло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
(ЛіЗ).
У семантичній місткості епітетів, метафор, порівнянь Олеся Гончара за кожною номінацією читач упізнає час, у який жив і творив письменник, етнокультуру, яку відчував, сприймав упродовж свого життя, яка увійшла в його мислення як невіддільна частина національної памʼяті пор.: космічні кози; [археологи блищать голими спітнілими спинами] як римські раби в каменоломнях; степ рівний, як футбольне поле; [медички] біліють у своїх халатиках, наче табунчик гусей.
Показова метафора-текст про полотно, у якому образно розкрито етнокультурний зміст цього слова. Мабуть, жоден довідник з етнографії чи етнокультури не зможе витлумачити цю етнокультурему так, як її осмислив Олесь Гончар у тексті «Твоя зоря»:
Запрягайте коні в шори, коні воронії!
Та й поїдем доганяти літа молодії…
Заболотний не зводить очей з полотна автостради, мабуть, витає і він думками десь там, у наших балках соловʼїних. Може, і йому нагадало це гудронове полотно ті далекі тернівщанські полотна, що кожного літа біліли, вистелені по наших левадах, – аж звідти біліють вони і зараз крізь завію часу… Наткані за зиму, зійшли з верстака сирові, грубі та негарні, ще їх треба золити, а побувавши в жлукті з попелом, визолівши, день за днем вибілюються на сонці, доки із сірих стануть білі як сніг, а Ялосоветка їх стереже та квилить над ними вже про того, хто із нею «на рушничок стане»… Блищать смуги полотен, вдень аж сліпучі, і якби тоді хто з літака глянув на них, навряд чи й догадався б, що то за таємничі знаки біліють пасмугами на зеленій землі. А то все біліли ночі недоспані наших матерів, то набирались чистоти від сонця чиїсь посаги, майбутні рушники, квіттям вишиті знаки чиєїсь долі…
Чути поблизу тиху, ніби з далечі літ долетілу мелодію – це Заболотний щось там мугиче над кермом…
– Як це сказано, – обертається він раптом до мене, – доганяти літа молодії… Чиясь душа зуміла ж отак виспівати себе…
Поряд із актуалізованою в мові Гончара традиційною метафорою ріка часу народжується інша – завія часу, і цією метафорою-спогадом охоплено знаковий фрагмент української побутової культури, поєднаної із народнопоетичним, пісенним світовідчуванням українців.
Філософія мови Олеся Гончара розкривається в чутливому ставленні до слова як до часового маркера культури. Він фіксує естетичну роль поєднання в одному мікротексті різночасових реалій, і така текстова взаємодія лексичної семантики різних номінацій формує впізнавані авторські стилістеми. Наприклад, семантична місткість словосполучення степовий час мотивована текстом так само, як і широка сполучуваність слів степ, степовий, що належать до знакових лексем у творах Гончара, пор. степова тиша, степова орбіта. Події, про які згадує персонаж, або які описує автор, повʼязані з конкретно-чуттєвими картинами степу, пор.: Степ в усі боки рівний-рівнісінький – під колесом тверджа вікова. Маючи під собою таку твердь, відштовхнувшись від неї вогняними ракетними бурями, могли б звідси набирати розгін міжпланетні кораблі, а поки що дикий типчак тут свистить та нехворощ сріблиться, вона аж вилягає од вітру там, де мчить Віталиків мотоцикл по своїй степовій орбіті. Все незмінне, лінії обрію сталі, один він летючо рухається серед цих устояних просторів, тільки він своїм гучним деркотанням порушує цю безмежну, затоплену сонцем степову тишу. Шуліка зорить на нього з-під неба здивованим хижим оком: хто ти є, що не заєць і не сайгак, а мчиш прудкіше за них? (Т).
Про філософське сприймання світу, його сучасних реалій свідчать особливості поєднання в одному мікротексті понять степ, вікова тверджа, ракетні бурі, міжпланетні кораблі, степова орбіта.
У різних творах слово-поняття степ становить основу творення образних висловів, напр., образність стилістеми живий степ мотивована протиставленням її семантики муляжному ландшафту, який уособлює степ у роки війни: Муляжний ландшафт лежав перед ними на півкімнати, а їм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлібами, і вітер польовий, і небо, повне жайворонків, і райдуги, що над полями світяться соковито! Бомби впали сьогодні на хліба. Танки вже десь їх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного світу чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить війна? (ЛіЗ). Стилістичну тональність, протиставлену степові воєнного часу, виявляємо в такому тексті: Коник десь просюркоче. Перепілка в хлібах підпадьомкнула і вмовкла. І в небі ні хмарини, і наче янголи співають – все щось бринить і бринить. Чи то степ бринить нагріваючись? (ТЗ).
Слововживання степ, над степом, степова ніч цементують мікротекст, поєднуючи в ньому просторове поняття степу з поняттями часу, зоряного неба, планет, сузірʼїв:
Котра зараз година? Чи скоро почне світати? Зоряний степ розкинувся угорі. Великий Віз повернувся, завис. Гроном Волосожар стоїть незвично високо і незвично блискучий – чи то йому ніч степова яскравості додає? А через усе небо, просто над судном, проліг зоряний Чумацький Шлях. Все бачив, що було, і все бачитиме, що буде… А ген-ген над степом блищить ще одна зірка, навіть не схожа на зірку, така яскрава. Ніколи Тоня не бачила зірки такої величини… Може, то Сіріус? Чи планета Венера? Чи інша яка планета? (Т).
Художній час обʼєднує у текстах автора слова-поняття лайнер і жлукто, коза і космос, лайнер і бджола, батіг і звуковий барʼєр, попіл у жлукті і попіл Помпеї. Пор.: Як то все далеко було! Було десь у нашім дитячім палеоліті, де ще тільки маревні ріки струменіли нам у степу, як образ чистоти й вічного руху, і все було переповнене світлом, все живе в пестощах мліло під ласкавим, найласкавішим сонцем нашого тернівщанського літа! Звідти ми з Заболотним, де польова доріжка побігла невідь-куди поміж голубими житами, високими, мов хмарочоси! Де єдиний лайнер – Романова бджола, прогувши над тобою, далі погула над хлібами, полетіла у білий-білий, налитий сяйвом світ. Все там буде інакше, інакше… Ще були ми там безтитульні, майже безіменні, були просто «пасльонові діти». Досвід і знання не обтяжували нас; дрібні пастушата, зляскуючи батогами в повітрі, ми й думки собі не завдавали, від чого той зляск, навіть не підозрювали, що то ж і є та мить, коли кінчик батога долає звуковий барʼєр! Такі речі були там поза межами нашого пізнання, але хіба ми були від того менше щасливі? (ТЗ).
У роздумах письменника реалії цивілізації чергуються з поетизованими, естетизованими побутовими реаліями української культури. Кожний спогад про такі реалії – як окрема міні-новела, як спалах мовної творчості, що покликана єднати віки, тисячоліття й культури.
Досліджуючи мову художньої прози Олеся Гончара, маємо відчитувати в текстах і тонкі філологічні знахідки автора, і особливості його індивідуальної оповіді, а також пізнавати філософський зміст його текстів, наскрізним мотивом яких є ословлений ЧАС.