Вогник чистого серця, або мовотворчість Олеся Гончара на сторінках журналу «Радянська жінка»

Культура слова, 2018, № 88
УДК 81’38
ORCID: https://orcid.org/0000-0002-2868-3953

МАМИЧ Мирослава Володимирівна – доктор філологічних наук, доцент, завідувач кафедри прикладної лінгвістики Національного університету «Одеська юридична академія»
Фонтанська дорога, 23, м. Одеса, 65000
E-mail: miroslavamiros@ukr.net

Рубрика: Рецепція поглядів Олеся Гончара в історії української культури
Мова статті: українська

Анотація: У статті проаналізовано мову прозових творів, а також публіцистичний виступ-інтервʼю Олеся Гончара, які були опубліковані в середині ХХ століття на сторінках журналу «Радянська жінка».

Зроблено акцент на філософії мовомислення письменника і публіциста, визначено характерні для його мовно-естетичного канону ідеалеми. Зокрема, за матеріалами уривків із романів «Тронка», «Собор», повісті «Бригантина» узагальнено засоби створення словесного образу людини праці – жінки. Відзначено його часову маркованість, поєднання народнорозмовного і книжного, публіцистичного в ньому. Аналіз інтервʼю виявив культуроцентризм, гуманізм публіцистичного дискурсу О. Гончара, його відповідність запитам часу, увагу письменника-мислителя до проблем екології, миру, духовності, захисту рідної мови.

Принагідно відначено, що онім «Гончар» використовуваний і як складник лексикону кросвордів, що також підкреслює знаковість постаті письменника в історії української культури.

Ключові слова: мова прози, мова публіцистики, словесний образ людини праці, книжність, експресивність, публіцистизм, офіційний дискурс, ідеалема.

ЛІТЕРАТУРА

1. Вогник чистого серця. Радянська жінка. 1955. №3.
2. Гончар О. Лукія, голова робіткому. Радянська жінка. 1963. №1.
3. Гончар О. Оксана-гектарниця. Радянська жінка. 1973. №2.
4. Гончар О. «Той, хто не любить природу, той не любить і людину, той не громадянин!..». Радянська жінка. 1988. №4.
5. Гончар О. Фронтовичка. Радянська жінка. 1966. №4.

Увага до мови О. Гончара як виразника стилістики середини минулого століття невипадкова. Адже з-під його пера виходили твори, в яких концептуалізовано словесний образ людини праці, суголосний офіційному дискурсу 40 – кінця 80-х рр. ХХ ст. Визнаючи гончарівський стиль за зразковий, елітарний в українській лінгвокультурі, видавничі центри України того часу активно зверталися до текстів голови Спілки письменників України (1959 – 1971): їх друкували журнали, вони виходили великими тиражами не лише українською мовою, а й у перекладах.

Не була осторонь загального визнання і редколегія громадсько-політичного та літературно-художнього журналу «Радянська жінка» (далі скорочено – РЖ). На сторінках цього часопису побачили світ уривки з романів «Тронка» (РЖ 1963: 1), «Собор» (РЖ 1966: 4), з повісті «Бригантина» (РЖ 1973: 2), оповідання «Щоб світився вогник» (РЖ 1955: 3). Крім того, імʼя Олеся Терентійовича, знакове в українській культурі, входить у реєстр «кросвордної лексики» – онімів як мовно-естетичних знаків української культури. Тобто до нього автори такого популярного медіажанру, як кросворд, апелювали в когнітивній базі читачів жіночого журналу як до знань у сфері українського літературного процесу.

Чим завдячує своєму визнанню Олесь Гончар? Думаємо, завдяки співзвучності часові, який зробив своїм знаком такий мовно-психологічний, соціокультурний тип, як «людина праці». Усі персонажі в робітничому середовищі (технік маяка Марія Лелека, капітан катера Вовик Гопкало, боцман Лелека, моторист Дьома, лікарка Ксана; голова робіткому Лукія Назарівна Рясна). Невипадково, беручи уривки з творів відомого прозаїка до друку, редакція «Радянської жінки» вибирала і концептуальні за назвою («Лукія, голова робіткому», «Оксана-гектарниця», «Фронтовичка»), і пріоритетні для орієнтованого на читачів-жінок часопису.

Концептуалізуючи красу праці й людини в праці, О. Гончар у своїй стилістиці спирався на публіцистичні, піднесені регістри. Тому в авторській мові, мові оповідача, який оцінює людину, її ставлення до праці, взаємини з іншими, настійно утверджується думка про орієнтир на високі моральні цінності, про філософію життя середини ХХ ст.: Від комсомольських часів ще збереглися в ній бурхлива запальність і гостре безкомпромісне ставлення до людей, збереглася чиста віра її молодості – віра в те, то життя, яке вона будує, яке зі всією пристрастю утверджує, це життя може й повинне бути досконалим, давати людині повноту радості й щастя; Бо ж зводить життя її не лише з тими, для кого повсякденна робота – це суцільне горіння, творчість, думання, боротьба; Така будова, найбільший в Європі канал, в газетах про нього пишуть, і така неувага до оцих справді героїчних людей… («Лукія, голова робіткому»). Не могло оминути око оповідача й реалії науково-технічного прогресу середини ХХ ст.: Недарма їсть хліб ця науково-дослідна станція, що розрослася впритул до радгоспу, все далі заходячи в кучугури своїми виробничими відділками. Недарма й ті, що пишуть дисертації, та різні переймачі досвіду їдуть звідусіль подивитися на працю тутешніх науковців, механізаторів та виноградарок-гектарниць, таких, як Оксана («Оксана-гектарниця») і под.

Усі ці складники словесного образу людини праці обʼєднані позитивно маркованим гіперознаковим епітетом «проста радянська людина», в асоціативно-стилістичне поле якого втягнені книжні маркери на позначення високих моральних цінностей: благородство і самовідданість, справедливість («.. їй не треба підбирати якихось там ключів до людських душ, шукати довіри, бо всі й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно..»), почуття власної гідності, впевненість («У рухах, у мові є якась природна гідність, розгонистість. Вона не всміхається до робітників запобігливо, як це, часом, буває з іншим начальством, їй не треба до них так усміхатись») тощо.

Утім дуже гостре оцінне слово письменника звернене до тих, кого обʼєднує узагальнений епітет «бездушні люди», пор. вторинні знижено-фамільярні номінації типи, (бюрократична) наволоч, пустомолоти, (очерствілі душею) служаки, майстри обдурювати, рапаки (метафора від прізвища Рапака, картяра та нікчеми), хамлюги, тобто залізобетон («Зустрінуться їй лоби, міцніші залізобетону, бездушні люди, що їх нічим не дошкулиш, крючкотворні хащі, крізь які муситиме продертись. Хіба мало цього залізобетону по кабінетах, де їй доводиться бувати у своїх депутатських справах, чи їй не знати тих холодних очей, де крижаніє байдужість, чи тих пустих казенних усмішок, що зʼявляються автоматично, разом з обіцянками, що їх дають тобі, хоча й не збираються їх ніколи виконувати»).

Так, як підносить оповідач високі моральні цінності, так само експресивно, хоч стереотипно з опорою на розмовно-побутову фразеологію, стилізовано під соціолект робочої людини, засуджує негативні риси в тих, хто має жорстоке серце: Вила в руки їм, бездушним, і хай ідуть працювати, хай власноруч беруть участь у створенні того, що самі ж називають матеріальними цінностями суспільства… Лукія має думку домогтися колись такого закону, щоб судити не лише за вбивство, чи за крадіжку, але суворо судити й за байдужість до людей, за черствість, бездушшя, за те, що з свавілля якогось хамлюги чесному трудареві завдано прикростей, отруєно настрій. Одні ось тут, на каналі обливаються потом, працюють день і ніч, вони для Лукії – справжні лицарі свого народу, а для іншого життя стало тільки браконьєрським промислом, суспільний достаток – тільки коморою, з якої побільше б загребти. Лукії доводиться мати справу й з такими, на нього тільки глянеш – вже по очах видно: хапуга перед тобою, хабарник, бестія, але як же тебе, голубчику, вивести на чисту воду? За гратами б тобі вже бути, а ти ще на посаді, ще процвітаєш... («Лукія, голова робіткому»). Мова автора-оповідача і внутрішня обурена мова Лукії накладаються, зливаються: через мову своїх позитивних, «героїчних» персонажів міг промовити письменник-трибун.

Підносячи на пʼєдестал людину праці, автор-оповідач не оминає її зовнішньої краси. Для часопису «Радянська жінка» обирали саме уривки, які містили сегменти з опоетизованими портретами жінок-трудівниць: Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як і в більшості жінок тут, припалене вітром, щоки горять вишневою смагою (РЖ 196: 1). Хоч таврований офіційним дискурсом оцінний епітет «український», але художник слова віднаходить йому мовно-естетичний аналог – вишневий, і мовний портрет жінки-ідеалу набуває узагальнених, типізованих рис, високого поетичного та національно-культурного регістру. Завдяки таланту О. Гончара відзначити «своє», увиразнити національне єство українського літературного слова читачів занурювано в поетику зимових обрядодій, що стають позитивно маркованим тлом для образу зубожілих зовні, згорьованих у повоєнні 50-ті і старих, і малих: Вечір такий славний – тихий, світлий. Як той щедрий вечір, коли попід вікнами колядують. Дерева в інеї стоять. Місяць у хмарах бреде. Мороз пощипує щічки. А ногам тепло. Тетянці пощастило, вона у тьотиних Лідиних валянцях, а Івасик, хоча і в старих, розтовчених шкарбанах, зате на ньому куфайка, рукава довгі, аж бовтаються (РЖ 196: 4). Співчуттям до осиротілих, напівголих дітей просякнуті ці рядки.

Через мовотворчість О. Гончара в естетичний контент журналу «Радянська жінка» влився мовно-естетичний знак України степ, що набув у прозовому тексті поетичної форми завдяки його широкій метафоризації (посилення аудіальних образів та асоціативної семи ʻмасштабністьʼ): Океан степів застиг в полудневій сліпучості. Все живе поховалося в тінь, тільки на північній межі радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоїть залізний гуркіт бульдозерів. Могутні, підвладні людині механізми раз у раз зʼявляються на валу з натужним гуркотом, і, грізно зблиснувши ножами до сонця, що стоїть у зеніті, знову провалюються, глухо зникають у розвихрованому земляному хаосі своїх циклопічних робіт (РЖ 196: 1).

На окрему увагу заслуговує інтервʼю, яке дав Олесь Терентійович до свого 70-ліття. Воно має назву «Той, хто не любить природу, той не любить і людину, той не громадянин!..» (РЖ 1988: 4). Тут він постає як публіцист, який ставить в один асоціативний ряд людину праці і письменника: перші трудяться фізично, а другі – загострюють увагу суспільства на його болях: на екологічних (акцентує увагу на проблемах Світязя, «українського Байкалу»; меліорації, зеленої зони навколо Києва), захисті рідної мови (збереження рідної мови від усяких браконьєрів, карʼєристів, бюрократів), культури, збереження памʼятників історії. (Власне те, що актуальне і нині). Адже кінець 80-х став символом екологічної катастрофи – Чорнобиля. Метафора «чорнобильська тривога» – це синонім всеохопності будь-яких соціальних, економічних, політичних проблем. Як і в прозових творах, в цьому інтервʼю зроблено акцент на «моральному похолоданні» – на стані душ людських, що по-справжньому, глибинно прагнуть органічної єдності з природою (Наші душі сумують за тим, що ми в небі не бачимо птахів), на ставленні суспільства до дітей (Адже це вони, маленькі страждальці, залишені матерями-зозулями, переповнюють сьогодні дитячі будинки).

Письменник проголошує гасло «Жити за законами правди!», і воно теж знакове для 80-х, коли з партійних трибун раз по раз лунали горбочовські «уроки правди» (гласність, демократія, перебудова), які мало суспільство винести з часів брежнєвського застою і які не хотіла насправді сприймати партійна номенклатура.

Ще одна риса цього інтервʼю – культуроцентризм. Адже імʼя Олеся Гончара поставлено в ряд з такими ж відомими письменниками тодішнього СРСР – Расула Гамзатова, Чінгіза Айтматова, Андрія Вознесенського… Не міг кореспондент оминути теми «дружби народів», стрижневої в офіційному дискурсі тих часів. Приводом послужила і поїздка нашого письменника до Туркменії, що викликала споріднені асоціації зі знаковими постатями: Тичина – Махтумкулі. Цього класика туркменської літератури, як відзначив журналіст, свого часу Павло Григорович порівнював з Григорієм Сковородою через спільність їхніх доль. На асоціативно-образному тлі «дружба народів» (пор. публіцистичні стереотипи братерські зусилля, культурні звʼязки, загальнолюдські почування, проблеми миру, обʼєднатися всіма народами, спільна мова та взаєморозуміння) актуалізовано імена Тараса Шевченка, Івана Франка, твори яких перекладено й туркменською.

Не менш виразне й інше тло – власне українське. А з ним в одному асоціативно-семантичному полі – імена письменників, топонімікон на зразок Бережани, Тернопіль, Кременець, Почаїв. Синонімами духовності є «сила народної традиції», «рідна мова», «пісня», асоціатами ж – здоровʼя, радість, молоде покоління – діти народу, тонке відчуття життя, в опозиції до яких поняття зубожіння, знедуховлення, примітивізація, молоде покоління – перекотиполе.

Культуроцентризм філософії Олеся Гончара й у переконанні, що вся духовна і фізична праця мають бути спрямовані на завтрашній день, і це майбутнє в нього нероздільне від утвердження національної за духом культури: Ось чому хочеться побажати вам, друзі, дорожити книгою, любити рідну пісню, мову. Від вас залежить завтрашній день нашого народу, його культури.

Не обійшов Олесь Терентійович у своїх оцінках буття і проблем самої людини. То ж гуманізм – це теж наскрізний мотив його публіцистичного дискурсу. Він проступає через суспільно-політичний лексикон: «ми», «наш», «всі» (Хоч Україна і Туркменія далекі географічно, й різняться своєю історією та культурою, але загальнолюдським, істинним ми надзвичайно близькі. Це і є основою дружби, що єднає наші народи; Земля годує, вона народила нас і треба залишити її для потомків такою ж щедрою і багатою), людство, народи, радянський народ, суспільство, потомки (Головне – це проблема миру, виживання людства, у розвʼязання якої вносять свій вклад всі радянські народи; Щоб захистити природу, нам треба обʼєднатися всім суспільством, всіма народами), людина (Коли уважно оглянешся навколо, бачиш, що відбувається в країні, бачиш реально існуючий конфлікт людини з природою; Природа буквально волає, звертаючись до людини, її розуму). З вуст письменника проступає ідеальний образ сучасника, сформований і підтримуваний як офіційним дискурсом, так і сприйнятий і щиро утверджуваний у висловленнях, закликах Гончара: Настав час людей мужніх, сміливих, справжніх громадян, патріотів, які з усією пристрастю розуму і серця могли б боротися за розвʼязання екологічних проблем. Хоч це висловлення і трибунне (а саме такого потребували і ЗМІ 80-х рр., експресія «боротьбизму комуністичної влади», опора на метакомунікативні оператори «бачиш», «бачимо», «оглянешся», обʼєднавчі концепти «спільні проблеми», «спільна мова»), а тому експресивне, пристрасне, воно не сприймається за своєю суттю як застаріле. Навпаки, запитуєш себе подумки: чи наш час не потребує таких самих особистостей?

Для Гончара-письменника гуманізм і людиноцентризм – це і пафос його художньої творчості. Тому в означеному інтервʼю філософію своєї мовотворчості він розкриває в утвердженні таких естетичних канонів, як орієнтація на реалізм, правду життя, глибину гуманістичного пізнання, слово, що викриває зло, на фарби, що увічнюють прекрасне, на світло, і заперечення «штучних вибудувань». Здобутки класичної літератури, що асоціюються у свідомості читачів з пушкінським, шевченківським, він означує перифразом «світлоносне начало у світовій культурі». Фактично письменник і публіцист проголошує мовно-естетичний канон світла, сонячності у своїй творчості (Світло, сонячно писати важко; Література без людини із світлом в душі була б явно неповноцінною). Ідеалемами його творчості стають експресиви людяність, мужність, здатність любити, моральна чистота, духовність. Ці пріоритети Гончара канонізовані в трьох словесних образах-типах: людина праці, творець, захисник Батьківщини. Їх реальність він підкреслює через апеляцію до власного життєвого досвіду: «Бачив я таких людей на фронті – і тоді народилися «Прапороносці», бачив у трудових степах – зʼявилася «Тронка», зустрічав друзів-співвітчизників у далеких мандрах – і написав «Твою зорю».

Отже, постать Олеся Гончара зі сторінок журналу «Радянська жінка» представлена як особистість, що відігравала визначну роль у культурному та суспільно-політичному, зокрема ідеологічному, житті спільноти. Це зумовило увагу до його Слова як до мовно-естетичного, інформаційно-просвітницького, настановчо-навчального феномена. Усе стало надбанням часу, марковане ідеалемами середини ХХ ст., утім пафосність, піднесеність, життєствердність опублікованих контекстів не втрачає своєї актуальності саме через насиченість позитивним ідеалом Людини Духовної, Людини Праці.

Статтю отримано 10.02.2018