Харківський період мовотворчості Олеся Гончара

Культура слова, 2018, № 88
УДК 811.161.2’42
ORCID: https://orcid.org/ 0000-0002-3360-8421

ЧЕРЕМСЬКА Ольга Степанівна –
кандидат філологічних наук, професор, завідувач кафедри українознавства і мовної підготовки іноземних громадян Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця
просп. Науки, 9-А, м. Харків, 61166
Е-mail: olha.cheremska@hneu.net

МАСЛО Олена Володимирівна –
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української та російської філології Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна академія»
пров. Руставелі, 7, м. Харків

Рубрика: Слово в художніх творах Олеся Гончара
Мова статті: українська

Анотація: Стаття присвячена мовностилістичному аналізові ранньої творчості Олеся Гончара. Особливу увагу звернено на нариси, для яких характерний мовний образ Харкова – міста студентського буття, та оповідання, зокрема «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий», «Пальма», «Орля», «Подруги». Акцентовано на засобах творення образності, серед яких виокремлено як асоціативно-образні поля, синонімічні ряди атрибутивів і дієслів із градаційною семантикою; кольорових, звукових і чуттєвих контрастах, епітетних і метафоричних конструкціях. Відзначено характерні ознаки ідіостилю письменника раннього періоду: публіцистична манера письма, символізація пейзажу, драматизація оповіді.

Ключові слова: мовотворчість Олеся Гончара, нарис, оповідання, асоціативно-образне поле, символ, імпресіоністичний пейзаж, синонімічний ряд, дієслівна метафора.

ЛІТЕРАТУРА

1. Безхутрий М. М. Літа молодії. Спогади про Олеся Гончара. Березіль. 1996. № 7 – 8. С. 170 – 183.
2. Галич В. М. Новела Олеся Гончара «Пальма»: зародження екологічної проблематики у творчості письменника. Вісник Луганського педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. Сер. Філологічні науки. 2006. №1. С. 45 – 52.
3. Головінов В. П., Гомон П. Л. Дзвін його душі. Духовні джерела Слобожанщини. Харків: Прапор, 1998. С. 113.
4. Гончар О. Іван Мостовий. Літературний журнал. 1938. 5 травня. Київ – Харків: Держ. літ. вид-во. С. 86 – 92.
5. Гончар О. Літературна канцелярія. Ленінська зміна. 1937. 1 квітня. С. 4.
6. Гончар О. Про неповні та одноелементні речення в творах М. М. Коцюбинського. Учені записки: Зб. праць кафедри мовознавства. Харків: Видання ХДУ, 1940. № 20. С. 171 – 179.
7. Гончар О. Про творчість М. Доленго. Ленінська зміна. 1937. 18 жовтня. С. 4.
8. Гончар Олесь. Письменницькі роздуми. Олесь Гончар. Твори: У 6 т. Т. 6. Київ: Дніпро, 1979. С. 528 – 541.
9. Гончар Олесь. Твори: в 12 т. Київ: Наукова думка, 2009. Т. 8. 496 с.
10. Гончар О. Твори: в 12 т. Київ: Наукова думка, 2011. Т. 10: Листи. 805 с.
11. Гончар О. Харьков, любовь моя! Красное знамя. 1967. 23 декабря. С. 2.
12. Гончар О. Т. Щоденники: у 3 т. Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар. Київ, 2002. Т. 1: 1943 – 1967. 455с.
13. Драч І. Ф. Олесь Гончар зблизька і на відстані. Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту). 2013. Вип. 16. С. 15 – 18. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ Tkht_2013_16_4.
14. Єрмоленко С. Я. Явив себе і свій час у мові. Мова і українознавчий світогляд: Монографія. Київ: НДІУ, 2007. 444 с.
15. Коваль В. Хата. Літературна Україна. 2000. 11 травня. С. 5.
16. Ребро П. Гончар Олесь і Запоріжжя: Літ.-критич. ст., нариси, хроніка. Запоріжжя: Хортиця, 2001. 72 с.
17. Фащенко В. В. Ранні новели Олеся Гончара. Радянське літературознавство. 1957. № 3. С. 21 – 31.
18. Фащенко В. Гончар і Коцюбинський. Коцюбинський: Збірка праць тематичного студентського наукового гуртка по вивченню творчості М. М. Коцюбинського. Одеса: Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова, 1961. С. 109 – 121.
19. Шевельов Ю. Я – мене – мені… (і довкруги): [спогади]: У 2 т. Т. 1: В Україні. Харків; Нью-Йорк: Видання часопису «Березіль»; Вид-во М. П. Коць, 2001. 431 с.

Творчій спадщині Олеся Гончара присвячено чимало різноаспектних досліджень: журналістські жанри вивчають В. Галич, О. Галич, І. Михайлин; літературознавчі студії здійснюють М. Жулинський, О. Килимник, А. Погрібний, М. Наєнко, В. Коваль, І. Семенчук, В. Фащенко; мовотворчість письменника аналізують В. Галич, С. Головащук, П. Гриценко, С. Єрмоленко, А. Мойсієнко, Н. Сологуб, М. Степаненко. Дослідники відзначають оригінальність письменницького мовомислення, глибинність авторського світовідчуття, вербалізовану екзистенційними, імпресіоністичними засобами відтворення дійсності, проявлену символічними інтерпретаціями образних кодів української ментальності, що у взаємодії експлікують національно-мовну картину світу, формують «той інтелектуальний зміст тексту, що містить у собі вічні сентенції, морально-етичні оцінки, в яких поєднується загальнолюдське і національне» [Єрмоленко 2007: 312]. Як стверджує С. Єрмоленко, «в текстах Олеся Гончара закладено такі мовно-естетичні цінності, які не можуть відійти в минуле» [Єрмоленко 2007: 312]. Тож кожне покоління спроможне знайти в них бездонне джерело багатющих скарбів літературної мови, адже «могутня, як Дніпро, і прозора, навіть у найбільших глибинах, ріка на імʼя Олесь Гончар давно вже нанесена на карту духовного материка нашого суспільства і продовжує живити людство своєю цілющою вологою» [Головінов 1998: 113].

Таємницю мовотворчості письменника, на наш погляд, розкриває І. Драч, наголошуючи, що «на відстані часу, ще виразніше помітна одна із найяскравіших рис, домінант мистецького обдарування видатного майстра, що, звичайно, було помічено й раніше, – специфічну «оптику» бачення ним світу: слово Гончарове напоєне світлом, як і його душа» [Драч 2013: 15].

Його письменницький талант, помічений Ю. Шевельовим, формується ще в перших газетних публікаціях [Шевельов 2001: 170]. В епістолярії та нарисах Олеся Гончара того періоду постає мовний образ незабутнього міста студентського буття, вербалізований метонімічними конструкціями, індивідуально-авторськими метафорами, персоніфікованими образами. «Пиши про всі новини. Як-не-як, а дідусь Харків мене цікавить дуже: колись показував світ хлопчиськові» [Безхутрий 1996: 176], – звертається Олесь Гончар (тоді вже студент четвертого курсу літературного факультету Дніпропетровського університету) до свого харківського одногрупника

М. Безхутрого. Ностальгія за Харковом відчувається й у листі до Д. Білоуса (1946 р.): «Дніпропетровськ – це не Харків з його вечорами, дискусіями, з його молодою кипучістю. Тут якесь зелене болото з дзеркальними коропами» [Гончар 2011: 52].

Харківські емоційно-настроєві ескізи згодом наповнюють журналістські нариси: «Каждый раз волнуюсь, когда приходится ступать на камни харьковских улиц. Сумская… Чайковская… Совнаркомовская… Стены короленковской библиотеки и студенческие корпуса «Гиганта», Толкачевка – все здесь родное, близкое, все напоминает прошлое, тревожит душу. Действительно, здесь каждый камень обращается к тебе. Харьковские камни взывали к нам даже тогда, когда мы были от Харькова далеко, когда и в окопах, и в госпиталях Отечественной войны нам представлялся, в жгучих видениях являлся многострадальный наш Харьков, со всех расстояний слышали мы его боли, его мужество» [Гончар 1967: 2].

З теплотою згадує Олесь Гончар роки навчання в Харківському університеті: «Коли у 1938 році я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини щасливішої за мене. Здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив у цей сонячний храм науки, де мовби ще витав дух славетного Потебні, академіка Багалія…» [Гончар 1979: 534].

Він друкує перші репортажі й нариси в газетах «Комсомолець України», «Соціалістична Харківщина», «Ленінська зміна», журналах «Молодий більшовик», «Літературний журнал», «Піонерія», «Радянська література». Ще студентом пише критичні статті про Харківську спілку письменників [Гончар 1937, 1 квітня: 4]; на сторінках «Ленінської зміни» вміщує рецензію на збірку «Під гарячим небом» М. Доленги [Гончар 1937, 18 жовтня: 4].

Ставлення Олеся Гончара до своєї ранньої творчості було загострено критичним. У щоденнику письменник називає себе «однофамільцем» і «одноіменцем» молодого автора, що «…в якихось початківських альманахах друкував щось убоге» [Гончар, 2002: 424–425]; у листі до письменника Петра Ребра не рекомендує друкувати ранні оповідання, бо «чи гоже діставати з кошика чиїсь школярські вправи, якщо сам Дід Час їх туди викинув?» [Ребро, 2001: 74]; а В. Ковалю митець також радив «не шукати початку юного Гончара» [Коваль 2000: 5]. Однак, вважаємо, що саме в харківський період уже було сформовано художньо-естетичну платформу творчості, вироблено світоглядні позиції, започатковано незмінні особливості ідіостилю О. Гончара-письменника: публіцистичну манеру письма, широку палітру мовних засобів образотворення, символічне наповнення пейзажу, елементи контрастного зображення, драматизацію оповіді.

Рання творчість письменника, яка охоплює два періоди: від 1934 до 1937 року, коли він вступає до Харківського технікуму журналістики ім. М. Островського; від 1938 до 1941 року – час навчання на філологічному факультеті Харківського державного університету – була ознаменована появою низки новел та оповідань («Орля», «Подруги», «Пальма», «Халяра», «Третій малюнок», «Майстер щита», «У новорічну ніч або пригоди бідолахи чорта», «Замкнули весну в шухляді», «Нехай живе життя»), серед яких особливої уваги, на нашу думку, заслуговують три – «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» і «Пальма».

Дослідники творчості Олеся Гончара помічають його захоплення образотворенням М. Коцюбинського: «Як письменник він вийшов з Коцюбинського, і, може, в цьому була частка мого впливу, бо на творах Коцюбинського я не раз учив студентів писати власною мовою» [Шевельов 2001: 171], – зауважує Ю. Шевельов. Невипадково в цей період Олесь Гончар здійснює аналіз мовотворчості М. Коцюбинського в статті «Про неповні та одноелементні речення в творах М. М. Коцюбинського», надрукованій на сторінках «Учених записок» Харківського державного університету (1940). Тонко відчуваючи стилістику «великого сонцепоклонника», О. Гончар зауважує: «Як стиліст Коцюбинський не має собі рівних в українській прозі. Його стилістична система відзначається надзвичайним багатством засобів для передачі найскладніших людських думок і переживань. Висока поетична культура автора, його співуча фраза, неперевершені по влучності епітети і метафори…» [Гончар 1940: 171]. Новели М. Коцюбинського він «вивчав напамʼять, як поезію». Про вплив М. Коцюбинського на творчість О. Гончара зазначають В. Фащенко, Г. Авксентьєва. На думку В. Фащенка, він виявлявся у вмінні правдиво зображувати «діалектику душі» людини, картини природи – надзвичайно мінливі та динамічні, внутрішніх монологах і розвиненій невласне прямій мові, використанні емоційно-неповних речень у діалозі, безособових зворотів в описах природи, частотному вживанні форм прислівника-присудка [Фащенко 1961: 114–120].

Алюзіями на драму А. Чехова «Вишневый сад», новелу М. Коцюбинського «На острові» (образ вмираючих агав) відгукується новела Олеся Гончара «Черешні цвітуть». Пишучи в 1938 р. до О. С. Юренка, письменник згадує: «Оце вже в університеті написав новелу «Черешні цвітуть». Посилав Панчеві. Одержав екстраординарну відповідь: «Цю річ я читав залюбки і переживав. Я відчув весну, цвітіння. Я думав, заглиблювався. Ви дали тонку акварельну картинку» [Гончар 2011: 41]. М. Безхутрий у спогадах про Олеся Гончара зауважує: «Наші симпатії до нього особливо високо підскочили, коли в товстому республіканському журналі «Радянська література» №12 за 1938 рік було надруковано його новелу «Черешні цвітуть». Вона справила на нас враження не лише поетичним вираженням глибокої думки – незборимість життя (зрубані восени черешні навесні зацвіли), але й тим, що цей твір нашого однокурсника» [Безхутрий 1996: 171]. Філософська проблема життя та смерті відтворена шляхом контрастного поєднання зрубаних, понищених черешень, що «теж цвітуть, цвітуть своїм останнім весняним цвітінням», і «згорблених, обшарпаних, похмурих, позаросталих, як вовки» розбитих білих військ, серед яких Амвросій Полікарпович й впізнав того «горбоносого чеченця», який «з черешнями воював». На противагу зрубаним, але розквітлим черешням, що біліли на все подвірʼя, чеченець був худющий: шкіра та кістки, в очах – темна нудьга.

У мовній палітрі оповідання «Іван Мостовий» [Гончар 1938] два світи – життя та смерть – вербалізовано двома контрастними асоціативно-образними полями (АОП), як і в новелі «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, але ці два світи в оповіданні О. Гончара набувають іншої мовної гами. Ядром АОП смерть є хвороба Івана Мостового, представлена асоціатами (умираючий звук струни балалайки, зламане дерево, туга, захід сонця, зовнішність Івана, падіння зірки): Іноді зʼявляється бажання заграти, але хворий боїться збудити матір і брата. І тоді він тільки злегка бринькає однією струною і з насолодою слухає, як довго і ніжно погасає в темноті звук; Коли дим стелеться по землі, Іван ненавидить це, бо тоді дим нагадує рабсько-благаючу людину або зламане дерево. А все зламане, взагалі, викликає у нього огиду; Він боявся бачити захід сонця. Це була мука. Золотий диск неймовірно довго ховається, ніби конає. І це така ляклива світова безодня, Але серце стискується, коли якась зірка упаде. В нього тоді виникає бажання іти далекодалеко у безвість, знайти ту зірку, вдмухнути їй життя і знову пустити літати в світ.

Ядром АОП життя є саме довкілля, із його звуковими (галаслива молодь, кукурікання півня, гавкіт собаки, цвірінькання горобців, музика трієрів), запаховими (запах повітря та диму, купа гною, нагріта на сонці), просторовими та часовими (політ жайворонків, світанок, ранкова роса, схід сонця, небо без хмар, весна), радісними настроєвими відчуттями, що передаються відповідними асоціатами (краса груші; зернятка, що лягають у землю). У текстовій канві твору, у взаємодії метафоричних, антонімічних тропів усі вони створюють життєствердні живописні образи: А найкращий час – це світанок. Світанком прокидається все життя. Може, під впливом почуття близької смерті, або чогось іншого, тільки Іван став особливо різко помічати все живе…І більше того, навіть мертві речі сповнювалися в його уяві бурхливим життям; Біля вікна росла груша. Іван нетерпляче ждав ранку, щоб поглянути, яка вона в ранішній красі. Особливо подобалось йому, коли був вітерець. Груша хиталась, ніби розмовляла на мигах з іншими деревами. Іванова уява домальовувала грушу – на ній вже шелестіло листя, наливалися плоди і капала, як сльоза, ранкова роса; Повітря пахне свіжістю, духом весни. Воно має цілком відчутний смак й його можна пити, як вино; Йому подобалась вічна життєрадісність горобців, їхні, хоч і маленькі, але дужі крильця, Земля дихала. Ковалеві здавалось, що він бачить, як підіймаються і опускаються її груди.

АОП життя відтворюють синонімічні ряди атрибутивів і дієслів із семантикою ʼповний життяʼ, ʼрадіснийʼ, ʼенергійнийʼ: живодайні, життєрадісний, велике і повнокровне (сонце), дужі крильця, бурхливе життя, розмножити життя, земля дихала. АОП смерть вербалізують атрибутивні й дієслівні синонімічні ряди із антонімічною градаційною семантикою ʼпонівеченістьʼ, ʼбезнадіяʼ, ʼстрахʼ: поморщене (сонце), зламане (дерево), «обличчя, обтягнуте жовтою шкірою, не видно глибоких чорних ям, в яких тліють вогники очей». Засобом увиразнення образів стають контрастні звукові ефекти, через які автор відтворює внутрішній світ умираючого Івана Мостового: кукурікання півня, що заглиблює героя в далекі спогади дитинства; гавкання собаки: Він навчився безпомилково вгадувати, коли собака гавкне на людину, коли на іншу собаку, а коли на місяць. Особливо гарно собаки гавкають на місяць.

– Га-у-у-у…Га-у-у-у.

Протяжно, пластично. І в тому «гау-у» є щось спільне з умираючим звуком струни балалайки», «слухає музику трієрів. Ті самі джеркотливі звуки, які колись його дратували. Тепер глибоко зворушують. Оповідання має й контрастне звукове обрамлення музика – тиша : Вечорами до Івана в хату набивалося повно молоді. Грали на гармоні, читали газети і лузали насіння»; Ніде ні звуку. Лише в когось на стайні зітхне сонна корова.

На контрастах побудоване й оповідання «Пальма» [Гончар 2009: 12–18], з яким повʼязують зародження екологічної проблематики у творчості письменника [Галич 2006]. Ядром АОП тривога є слова з атрибутивним значенням ʼутомаʼ, ʼсмутокʼ, ʼбезвихідьʼ: стомлений, сумний, тоскно, втомлено, покірний, зажурений, озлоблена терплячість, розбирає лють, напр.: Пальма дивилась на все це стомленими очима; Лежала…, сумно спостерігаючи за діями хазяїна, дивилась на нього покірним зажуреним поглядом; Пальмі стає так тоскно, що вона втомлено сідає на хвоста…; І чим більше вона вчуває радість звідти,… тим більша розбирає її лють. Синонімічні дієслівні ряди розмовно-просторічних слів із негативною оцінністю поглиблюють внутрішній неспокій Пальми: пленталася, опустивши голову; зігнувшись, визгнула, заметалась, скиглячи поплелася; виє до місяця, лякає, з остраху хочеться гарчати; загавкала, швидко, одчайдушно, аж захлинаючись. Асоціативну групу тривоги доповнює опис зовнішності Пальми, представлений епітетами із негативною оцінною семантикою й дієслівними метафорами: Пальма, руда, низьконога, з одвислим животом сука; З старечих її очей точилися сльози; Не подала свою лапу з чорною огрубілою шкірою.

Ядром АОП радість є такі атрибути: веселий, шумний, жваво, радо, бучно, піднесені, гомінливі, самовпевнені: Пальмин хазяїн веселий і шумний… жваво обговорював; Артіль радо зустріла звістку; Влаштувавшись у світлих, новозбудованих хатах, артільці увечері бучно справляли новосілля; Людей прийшло так багато і вони були такі піднесені, гомінливі, самовпевнені.

АОП тривоги репрезентоване й запахами, що їх собака сприймає як «свої» і «чужі»: рідним є запах боліт: Не тхнуло тут закислими болотами, не квакали жаби, і Пальму охоплювала тривога; Нова халабудка, зроблена для

Пальми, ще пахла свіжою запаморочливою сосною. Все ж Пальмі було тяжко, самотньо; Врешті вдарив у ніс рідний сморід залишених глейовищ; Повернувшись назад до своєї конури, Пальма «зазирнула, не переступаючи порога, в хату: звідти на неї дихнуло запахом холодного попелу та сажі від розваленого комина; Тхне прілою соломою і чимось болотяним.

Звукові контрасти (радість артільців – тривога собаки) є своєрідним тлом, на якому вибудовуються почуття Пальми: Пальмин хазяїн завзятіше, ніж раніш, розтягував щовечора гармонь; …Зняв гармонь з плеча і вдарив щось весняне і танцюристе; В хаті … гуляли й танцювали – хата ходором ходила; А вода йде з веселим риком, похропуванням, підминаючи все під себе.

Використовуючи контрастні кольорові та звукові ефекти, Олесь Гончар зображує останні хвилини життя собаки: Пальмі здається, що її хтось оглушує холодним києм по голові, все навколо темніє, потім жовтіє і знову розсипається вихором темних іскор…На мить проривається темнота, бʼє в вічі сліпуче світло дня. Срібним громом гримить музика, шумують тисячі людей на березі, дзвонить навколо сонячна радість. І збурена злістю собака гавкнула. Люто, з останніх сил. На води, на святковий берег, на білу башту, де стояв її хазяїн.

Саме кличка собаки Пальма, як і її оточення, набуває контрастної символічності: з одного боку, пальма – «південне вічнозелене дерево з високим негіллястим стовбуром і пишною красою», з іншого – «низьконога», «стара» собака, «шерсть на ній облазить»; артільці спочатку живуть «…по хатах за роботою, весною відірвані бездоріжжям від станції», після переселення «у світлих, новозбудованих хатах»; стара конура Пальми та нова халабудка; грандіозність будівництва водного каналу та наростання тривоги собаки. Отже, образ Пальми є символом заперечення будівництва, яке може знищити її маленький світ. Оця роздвоєність, відтворена в оповіданні, – краса, сила, могутність водного каналу та крик відчаю собаки, спричинений затопленням її рідної домівки, – буде відчутна й у подальшій творчості Олеся Гончара.

Образ сонця як символу життя, краси, піднесеності, наявність кольорових і психологічних контрастів, звукових ефектів, ретроспекція сюжету крізь призму внутрішніх переживань характерні для ранніх творів Олеся Гончара. У листі до О. С. Юренка (1935р.) письменник зазначає: «Вчора я написав оповіданнячко «мікроскопічне» «Подарунок на іменини» («закоцюбився», скажеш?)» [Гончар 2011: 27].

Метафоричні пейзажі, у яких найчастотнішим за вживанням є слово-образ сонце, відтворюють почуття лейтенанта Артема Жигілія (оповідання «Орля»), який проводив довготермінову відпустку в матері: А надвечір, замучений, спечений сонцем, з солодким розливом утоми в тілі, він бреде до Псла; Тимчасом туча розступається, і крізь неї нестримно проривається сонце. Воно пронизує дощові коси, і вже не сиві, а білі, як сліпучий шовк, ллються на землю сонячні зливи. Надруковане оповідання в газеті «Соціалістична Харківщина» (1940) дістало другу премію Харківського обласного конкурсу на кращий оборонний твір.

У цьому оповіданні автор створює образ орляти, що символізує силу й мужність: пташеня покидає квочку, яка висиділа його, й злітає в небо. Так й Артем назавжди покидає матір, яка порівнюється спочатку з куріпкою: (Артем) …сидить на лаві і мовчки дивиться на неї, таку маленьку, згорблену, жваву, як куріпка; а потім із квочкою, «що стривожено бігала круг яблуні, заглядала вгору, марно пориваючись злетіти». Як зауважує М. Безхутрий, «символіку образної думки твору можна розуміти і однозначно: проводи в солдати, і багатогранно: благословення на орлині діла. Є в новелі й «життєво нашенське»: хіба не таким гніздом була нам наша альма-матер, якщо не для всіх з нашого «виводку», то принаймні для автора твору «Орляти». Твір можна прочитати і як передвістя: невдовзі після появи спалахнула Велика Вітчизняна війна – і нас розметало по білому світу» [Безхутрий 1996: 173]. Цікавими в цьому оповіданні є словотвірні неологізми: клублива буря, сімейниста (курочка), клубисті тумани.

Пейзажі-враження відтворюють внутрішній світ дівчини, яка заблукала в сніговому степу («Подруги»). Розповідь від першої особи сприяє наближенню автора до героя, субʼєктивує зображення: «Я ніколи не чула їхнього виття, але уявляла, що вони виють саме так глухо й моторошно». АОП страху створюють дієслівний ряд і безособові речення із різним ступенем інтенсивності семантики: вітер дужчав та лютішав, сивий обрій скаламутився, глухо гудуть самі попелясті сніги, одчай охопив мене, тіло захололо, вовки виють; …Отак і загинути можна. Кричати! Бігти! Рятуйте!!!; Тлом зображення виступає степ, співзвучний психологічному стану героїні: І я відчула до цього степу таку гостру ворожість, якої доти ніколи не відчувала до мертвих речей; Степ уже не здавався страшною сніговою пустинею, пругкий, хороший вітер накочувався на мене грайливо, як морська хвиля. Бінарна опозиція зображення степу надалі зʼявиться в багатьох творах Олеся Гончара.

Отже, рання журналістика й довоєнні оповідання та новели Олеся Гончара стали джерелом появи своєрідного авторського бачення часу та місця людини в ньому. Імпресіоністичні пейзажі, контрастні асоціативно-образні поля, створені відповідними мовними засобами, драматизація оповіді, символічне наповнення окремих образів досягнуть у подальшій творчості письменника цілковитої майстерності та глибини.

Статтю отримано 04.03.2018