• info@ks.iul-nasu.org.ua
  • +38 (044) 278-42-81
  • Print ISSN 0201-419Х
  • e-ISSN 2708-9827
» Випуски збірника » 2018 » Збірник «Культура слова» - №88, 2018 » Лінгвостилістична макроструктура роману Олеся Гончара «Твоя зоря»

Лінгвостилістична макроструктура роману Олеся Гончара «Твоя зоря»

Культура слова, 2018, № 88
УДК 811. 161.2

МАЦЬКО Любов Іванівна –
доктор філологічних наук, професор, академік НАПН України, завідувач кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова
вул. Тургенєвська, 8/14, м. Київ, 01001
E-mail: stylistyka@ukr.net

Рубрика: Слово в художніх творах Олеся Гончара
Мова статті: українська

Анотація: У статті розглянуто лінгвостилістичну макроструктуру тексту роману Олеся Гончара «Твоя зоря» у координатах української національно-державницької ідеології, високого інтелекту і художньої майстерності мовотворчої особистості захисника Вітчизни, письменника, державного діяча, громадянина України – Олеся Терентійовича Гончара.

Ключові слова: українська мова, естетика слова, образ, лінгвостилістика, експресія, асоціативно-образний звʼязок.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Білаш О. Про Олеся Терентійовича… Високоліття. Олесю Гончару – 75. Київ: Укр. письменник, 1993. С. 180 – 183.
  2. Гончар О. Чим живемо. На шляхах українського відродження. Київ: Укр. письменник., 1992. С. 47 – 48.
  3. Гончар Олесь. Твоя зоря. Романи і повісті. Київ: Дніпро, 1980. № 4. 327 с.
  4. Гончар Олесь. Українська мова. Енциклопедія. Київ: Вид. «Українська енциклопедія» М. П. Бажана. 2000. 603 с.
  5. Єрмоленко С. Я. Мова і українознавчий світогляд. Київ, 2007. С. 117 – 123.
  6. Кононенко В. І. Символи української мови. Івано-Франківськ, 1996. С. 86.
  7. Пахльовська О. Хто захистить Авеля? Гуманітарна політика і місія інтелектуалів. Інтервʼю. День. 2008. № 19, 2. ІІ. С. 4.
  8. Примак Т. В. Символіка степу у творах О. Гончара. Вісн. Запоріз. держ. у-ту. Сер.: Філол. науки. 3. 2002. № 2. С. 80 – 83.
  9. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и коммуникации. Київ: Брама, 2004. 318 с.
  10. Степаненко М. Рідне українське слово. Полтава: АСМІ, 2005. 392 с.
  11. Сюта Г. Адаптація понять інтертекстуальність, гіпертекст у науковій парадигмі української лінгвостилістики. Лінгвостилістика: обʼєкт – стиль, мета – оцінка. Київ, 2007. С. 218 – 226.

 


 

Ідея високості духу є домінантною для всієї творчості Олеся Терентійовича Гончара, вона є й панівною у його ідіолекті як у масиві творів, що становлять «сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших» [Гончар 2000: 98].

Ідіолект художньої мови Олеся Гончара сформувався його індивідуальним художнім стилем (індивідуальною творчою манерою) використанням одиниць народнорозмовної, народнопісенної і української літературної мови та органічним витворенням на цьому тлі індивідуальних виражальних засобів (лексичних і фраземних новотворів, нетрадиційних номенів і демінутивних форм, елементів інших субмов загальнонародної мови) та оригінальних способів уведення їх у текстову тканину творів.

У результаті кожний художній текст письменника – це завжди нова якість, синергія рівня розвитку національної літературної мови, її лінійних і нелінійних різновеликих підсистем та мовноестетична потужність художника слова. Це його творчість етномовної і лінгвокультурної особистості, породження його ментальної свідомості, бо текст несе в собі пізнавальні (когнітивні) структури авторського світобачення, світосприймання, мовомислення і мововиявлення настільки оригінальними, наскільки сам автор є неординарною особистістю.

Простежимо це в процесі лінгвостилістичного аналізу одного з найкращих романів Олеся Гончара «Твоя зоря» [Гончар 1980: 327], образна назва і епіграф («Твоя зоря – твоя судьба». З народних уст) якого є традиційними українськими поетичними символами, а в тексті роману – мегаобразами, що наскрізь пронизують твір, провіщають читачеві розповідь про людські долі і тривожні проблеми українського життя у ХХ столітті, що зробили у фронтові роки з України «степову Помпею». Це макроознаки тексту філософського роману, які співвідносяться з усією семіосферою українського роману, втіленою в оригінальну стильову структуру. Весь твір можна назвати симфонією життя, що перемагає смерть, настільки поліфонічно звучать у його макроструктурі теми й підтеми краси природи та людини, незнищенності українського роду, нескореності духу, психологічного опору кривдникам, високості думок, благородності поривань, людської щирості, дитячої безпосередності, тривоги перед майбутнім.

Основною художньою метафорою конструювання тексту, яка вʼяже ці дискретні теми й образи в єдине ціле естетичномовне полотно, є концепт дорога і його перифрази. Про дорогу Оксана Пахльовська сказала, що «дорога – це символ. Країна, яка має погані дороги, не знає, куди йде» [Пахльовська 2008: 4]. Дороги в романі «Твоя зоря» різні в сприйнятті персонажів, бо в конкретному контексті актуалізується інша сема лексеми і її сполучуваність: Софійка турбується про те, «з ким життєва дорога поєднає»; оповідач каже, що тернівщанські шляхи зима позамітала, навесні відкриється тут кожна польова доріжка, відродиться кожна стежина. Найчастіше дорога звучить в устах Заболотного. Він любить дорогу, tractus (лат. смуга, тракт). І вона в нього набуває багато значеннєвих відтінків, лексико-семантичних прикрас. Він каже: Дороги тим нас заваблюють, що несуть у собі якісь загадки, щораз обіцяють якісь несподіванки. В її незвіданості й нерозгаданості є щось спільне з людською судьбою; Дорога дає відчуття свободи; ти в обіймах далечі, тут тобі тільки вітер брат! Щодалі ширше розгортається поетика дороги, розширюється її лексико-семантичне поле: Щоб дорогу відчувати, треба стати людиною трас, вловити музику гудучих цих швидкостей, музику лету!; …у дорозі, в цих швидкостях – ти тут вільний від умовностей, суєтностей і марнот, ти рівний усім, хто летить, долає простір, ти тут брат людству!

Розкривається психологічне сприйняття дороги: Заболотний звіряється: …мене дорога щоразу хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побігла у поля, чи сучасна гудронова траса…; Хіба ось така стрічка, що зникає перед тобою десь у безвістях, може своїм виглядом не викликати в нас певні емоції?; Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в нас, пастушат, у степу: Куди ця дорога веде? Чуєш – веде?..; Почалося від стежини на левадах Тернівщини…, а тепер ось намотуємо милі на цьому хайвеї.

На метафорі дороги формується гіпертекст [Сюта 2007: 218] роману, тематичні частини (новели) якого вʼяжуться і підʼєднуються на певних відтинках дороги (хайвею) або на «розхресті доріг», формуючи таким чином просторову і часову мозаїчність цілісного тексту. Утворюється герменевтичне коло [Селиванова 2004: 318], на окремих ділянках якого у Заболотного і його друга знову спливають спогади дитинства в ріднім краї а, інтертекстуючись, вони стають органічними для розуміння смислів окремих частин і всього герменевтичного кола – тексту роману. Тут талановито синтезовано епічні, ліричні, іронічні, публіцистичні, мистецькі елементи в пластичні переливи художньої мови.

З погляду лінгвостилістики цікавими в тексті роману «Твоя зоря» є типи мови. Образи роману постають як із авторської мови («Забіліли сніги»), так і з передорученої мови другові дитинства Кирила Заболотного («Подорож до Мадонни») та персонажів – основного героя роману Заболотного й інших дійових осіб («Художник ранкової зорі»), а також комбінованих сегментів.

Мовний жанр спогаду характеризується такою комунікативною специфікою, що за інтенцією автора може мати вільну привʼязку до тем, ідей, образів, ситуацій, тобто може вводитися у різні частини стилістичної макроструктури тексту – його герменевтичного кола. Використовуючи мовний жанр спогаду, Олесь Гончар створює в усіх частинах роману постійну присутність українського народнокультурного контексту, хоч дії відбуваються далеко за межами України – в Америці, Японії. Так українські соціальні, моральні, етичні проблеми осмислюються на рівні планетарних.

Швидкісний американський хайвей (анг. High – висока, way – дорога) контрастує з життєвими дорогами – згадує герой усе життя від дитинства до останнього польоту військового льотчика і дипломата Кирила Заболотного, його життєві шляхи, стежки й дороги в степу і в небі: то через теплі спомини його власні, то через спостереження й думки його товариша з дитячих літ, якого наукова екологічна діяльність ненадовго закинула в Америку.

Геніально-майстерним є опис найсучасніших найдосконаліших доріг з такими назвами: естакада, траса, гудрон, бетон, тракт, проте він не зігрітий душевним теплом автора, не позбавлений напруги й відчуженості: Стугонить дорога. Справді мовби нічого вже для нас не існує, тільки ця швидкісна траса, її нескінченність, її гудучий, зникаючий у темряві бетон; Гуде й гуде під нами серед досвітніх просторів, розшматовує тумани, розтинає навпіл зоряні тауни і сіті, влітає в стугонливі тунелі й стрілою вилітає з них … При виїзді з міста перед нами виникла ціла сувʼязь доріг, вони тут сплелися гігантським вузлом, – суцільний який ієрогліф із заліза й бетону!… Естакади, віадуки, химерна геометрія дорожних споруд; Дуги доріг вигинаються увсебіч, діляться і єднаються, поскручувавшись, мов рептилії, проходячи одна крізь одну і знову пружинно випростовуються, шукаючи простору, невідь – звідки виникаючи, невідь – куди ведучи…; Дорога має свій голос. …Ні вдень, ні вночі не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись.

Інша тональність повертається до тексту, коли Заболотний згадує рідні дороги: …дорога – це таки життя – згодом кидає Заболотний задумливо… – Згодьтеся, є в ній якась магія; Згадай, який настрій обіймав нас, хлопчаків, коли одразу за селом перед нами відкривався степовий шлях… Ми вже й тоді відчували, що дорога має в собі якусь таїну і велич.

Українці здавна опоетизовували навколишній світ, природні явища, стихії і відображали це в мові, бо, як писав О. О. Потебня, «Мова є головне і первісне знаряддя міфічного мислення» [Пахльовська 2008: 4]. Якийсь легкий і теплий магічно-міфічний окрас лежить на мові всього роману «Твоя зоря». Романтика дороги є наскрізним образом тексту.

Заболотний згадує дитячу загадку про дорогу «Лежить Гася, простяглася, як устане – неба дістане». Вона виконує в тексті роль скріпи між мовою про дороги дитинства і мовою про сучасні дороги у вигляді хайвею: – І тут нічогенька собі Гася, – всміхається у далеч траси Заболотний – Кінця – краю їй немає… Вона єднає, вона й розлучає. Про щось запитує, на щось відповідає. І що цікаво: для всіх існує вона – як небо і як повітря… Будь ласка: мчаться тут містери добрі й недобрі, білі, чорні, старі, молоді. Правдиві, брехливі. Сучасні донкіхоти й, може, сучасні собакевичі. Поруч у потоці летить витончена душа й рило свиняче, зірка екрана й гангстер, геній і вбоге ніщо… Для всіх вона, друзі, ця траса летюча, для всіх.

Стає зрозуміло, чому саме вся образна система роману «Твоя зоря» спирається на метафоричний концепт дороги в різних ментальних і часопросторових вимірах: українському, американському, японському; дитячому («дитячий палеоліт»), юнацькому, дорослому, зрілому; фронтовому, цивільному; соціально-політичному і народному; хліборобському, мистецькому, дипломатичному, напр.: Дороги єднають усі народи в одну планетарну сімʼю, їх проблеми сходяться, перехрещуються. Дорога виводить з твого чарівливого світу в інший. Гіркий і тривожний. Всі персонажі роману перебувають на своїх стежках, шляхах, дорогах у прямому чи переносному значенні: саме дороги, ось такі траси дедалі більше стають способом існування сучасної людини.

Головні герої – Заболотний, його друг з дитячих літ відомий вчений еколог і підліток Ліда – на континентальному хайвеї перебувають у дорозі до Мадонни. Цей концепт християнської духовності – мати з дитям – у тексті роману «Твоя зоря» має кілька текстових виявів як символ материнства: Дитячий спомин Заболотного про ікону Божої матері з малим Ісусом у тернівщанській церкві. Реальний прообраз Мадонни – це Романа-степового донька Надька Винниківна, що повернулася до батька з малям, вона росою й зорею вмивається, світиться лицем до сонця, свіжа після чарівницького вмивання. У спогадах про колядки вона асоціюється з пречистою Матірʼю. Надьку з малям на руках змалює мандрівний невловидуша, тайнознавець, «художник ранкової зорі», – невтомимий шукач вічних барв, що творить у тернівщанському степу свою «сягнисту ходу» – дорогу, шукає з зілля нелинючих диво-фарб, пор.: І став портрет Надьчин його «Мадонною під яблунею». За свідченням дзвонаря Климка, Художник (автор подає його з великої літери) малював «у час ворожбитський – вранцірано, коли небо після ночі в змиг ока оживе, розквітне й перші відблиски зорі червоно ляжуть на садок і на щоки тій, що він її малював з малям на руках. …торк, торк у той бік, де зоря, і одразу ж цвіт із неї на полотно…, пензликом черпне зорі – і на полотно, на щічки дитяткові і його молодій матері. Ця частина тексту справляє сильне враження майстерним використанням лексико-граматичних засобів інтимізації: … не Надька, просто сяйво якесь, яскравінь кольорів, їхня гра й переблиски, де ранкова зоря і роса, і усмішка людини – все поєдналось у красу неземну… Юна мати з-під яблуневого вінка дивиться на своє дитя з такою безмірною ласкою та любовʼю і ледь всміхається кутиками вуст. По дорозі до знаменитого американського музею, де виставлена словʼянська Мадонна, друг Заболотного розказав, як він квітучої весни солдатом рятував музейне полотно з Мадонною у розбомбленому місті в закинутій штольні замінованої каменоломні і яке враження на солдат справила картина: Ні, таке випадає раз у житті! Ніколи не забудеш до невпізнання змінені пережитим серйозні солдатські обличчя, що тієї ночі – уже в розташуванні батальйону – стояли мовчки на варті довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звідти, де босонога висока жінка легкою ходою йде з немовлям по хмарах… світло краси вже струмує на кожного з нас, входить у твоє духовне єство. Після всього пережитого то були дні великого просвітління, …ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас.

В останній розмові Заболотного з другом знову постане метафоричний концепт Мадонни як вершини духовного розвитку людини. Заболотний дивується, що збита з ніг людина зводиться душею й тілом припадає до того істинного джерела, чистого й світлого, яке тільки й робить її людиною, пор.: Вклонялись тому, що було не варте поклонів. Крізь які хащі блукань, засліплень доводилось продиратись людям нашого покоління, а що не кажи, рух ішов таки ж по висхідній! До прозріння чи, образно кажучи, до відкриття кожним своєї Мадонни

Символіка роману виростає з традиції [Єрмоленко 2007: 117] осмислення і переосмислення духовних, історично-культурних загальновживаних понять у фольклорі, народній пісні, літературній поезії.

Заболотний знову в дорозі в ріднім краї. Тепер це для нього: Траса – через дитинство! Через тихі, майже нездвижні світанкові літа – цей лет, свист, скажений кілометраж… Фольклорний мотив дитинства тихими світанковими літами поєднався з сучасним мотивом невпинного руху через лексику лет, свист, скажений кілометраж, залізна ріка, залізний вавілон, залізний Дунай.

Контрастом великій дорозі є опоетизований світ природи: Тільки звернули з траси, і відкрився їм інший світ – сповнений тиші, злагоди, світ бджоли і квітки, світ гармоній! … срібляста травичка, духмяні васильки й будяк і навіть падалішній соняшник, до якого прилипло кілька бджолят. …Кожного вечора, кожного ранку бачити це світло небес… Яке щастя… Тут святкує душа!

Тема творчої праці, благородності вчинків і почуттів втілена в поетичному образі українського хутірського селянина, трудівника, справжнього господаря землі, що його несправедливо, образливо й ганебно знищувала радянська система «як куркульський клас» – Романа Винника і його доньки Надьки з малям. У творі Заболотному і його другові, що мчать свистючим залізним Дунаєм, (шестирядною трасою) Роман – степовий постає як романтик з блакитної далечі; під розсяяним небом. Садок у цього степового чародійця, якийсь особливий, повитий у чари». Тайнознавець Роман «диких бджолят приручив і ласкою привчив їх трудитись». Всемогутець Роман «між двома зорями долав свій марафон кохання за одну ніч аж у Козельськ до коханої дівчини і назад! В його садку „бджоли весь час несуть золоту варту». Та навіть «роса роситься теж особлива, така що додає людині сили і вроди!». Був для дітей Роман людиною – дивом, знав він якесь слово до бджіл. Та найбільшим чудом для пастушат були груша-скороспілка …з соком-медом іскристим» і Романові червонощокі яблука. На спаса «весь степ сьогодні наче повен радості, повен серпневого світла і простору», бо «степовий чародієць» Роман обдаровує дітей яблуками оригінальним способом (кладе на придорожні стовпчики), вони ніби з неба: Десь там в самій душі, яблука торохтять. Спіле до краю. Та ще барву дала йому природа – під цвіт зорі… Полягаємо кружком на межі і знову, мов заворожені, дивимось, надивляємось кожен на своє: бо ж таке воно гарне, наче виросло тільки для краси.

Концепт краси присутній у романі «Твоя зоря» постійно: де через лексичне вираження, а здебільшого – через гармонію звукосполучень, лексико-семантичних асоціацій, стилістичних фігур. Олесь Терентійович Гончар був чародієм краси у реальному житті і послідовним провідником її у літературній художній мові своєї наскрізь гуманістичної творчості. Як великий патріот України, що постійно перебував в органічному звʼязку з її природою, землею, людьми, культурою, історією, письменник, зестетизувавши, переніс цей український світ у лексикон (ідіолект) своїх творів. Цю рису помічали дослідники. А композитор Олександр Білаш сказав: «Немає такої травиночки із запахом рідної землі, щоб я не відчував її у слові Олеся Терентійовича» [Білаш 1993: 180]. Майстерно передає автор сприймання й душевний стан Заболотного в його останній приїзд додому, його гостре відчуття краси рідного краю після жорсткої напруги чужини: Серед саду зупиняємось, серед біло-рожевих, наповнених сонцем та бджолами суцвіть. Не хочеться звідси йти, з усім цим розлучатись. В імʼя чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди бринить? Що за сила тут пробивається крізь саму вічність життя, крізь розмаїття його видозмін? Бджолята гудуть, гудуть… Все тут заспокоює душу, пробуджує в ній жагу жити й жити, бути на цьому прекрасному світі завжди [Гончар 1980: 327].

Найкращими ландшафтно-пейзажними замальовками в тексті є ті, що навіяні спогадами дитинства і рідної домівки, яка нині стала Державним літературно-меморіальним музеєм Олеся Гончара в с. Сухій [Степаненко 2005: 392].

У мові роману – багате семантико-оцінне синонімічне варіювання лексики, що інтимізує текст і, вочевидь, виявляє авторське ставлення до зображуваного. Діти означені в романі мовними одиницями переважно з демінутивними суфіксами: степовий народець, славний народець, нелукавий, найнадійніші люди на землі, степова юнь, славні хлопʼята, пасльонові діти, хлопчашня, хутірські хлопчики, дітваки, дітвора, дитинча, дитя, маля, малятко, хлопʼята-пастушки, дрібні пастушата, батрачата, зіркоока дітвора, пастушача ватага, школярята, школярчата. Заможні дядьки з хуторів, що наймають бідних слобідських дітей до тяжкої роботи, мають інші емотивні оцінні найменування: пришельці, хутірський прийда, ловці дитячих душ, наймачі, зайда хутірський, хутірські твердолоби, жмикрути, глитайня, напр.: Сестричку Заболотного, чудодійницю, що майстерно плете крислатого бриля затято бʼє рудий парубійко, він же хазяйчук (йому жаль соломи), бандюк, глитайчук, сатанчук [Гончар 1980: 327].

Образ основного героя Кирила Заболотного ословлений такою лексикою і фраземікою: людина небес, небесний сокіл, людина польоту, людина, що творить енергію, людина вчинку, ас, пілот-винищувач, літаючий барс, безстрашний задніпровський сокіл, кумир, ідеал, лицар без страху і догани, Заболотний – крига, Заболотний – кремінь. На думку колег, йому властиві душевна чистота, цнотливість, потреба людяного вчинку, розвинений інстинкт, юнацька соколиність, думає, що й на землі йому небо.

До наскрізних образів роману «Твоя зоря» можна віднести лінгвокультурему – концепт українського степу [Примак 2002: 80–83]. Там, де його немає реального як предмета опису, він постійно живе, як і небо, у спогадах, у душі, уяві Заболотного і його друга. Степ є в усіх романах і окремих новелах Олеся Гончара. У цьому він продовжив традицію описів степу у Панаса Мирного і Михайла Коцюбинського, але в майстерності пейзажних деталей, кольористики, руху, зміни мовоформ – оригінальний і сучасний.

Вишукана високопоетизована літературна мова роману злегка орнаментована індивідуально-авторськими ліроепічно-ніжними неологізмами за словотвірними моделями літературної й розмовної народної мови: на розхресті доріг, підсміхи, пересміхи, настає мить розвітання, зачманіння; смаглії крутоплечі (механізатори), злоязичниці, плетухи; кидає вивчальний позирк; степові сині смерки розділяють нас; робити хапкома; має шиттячко; знерухоміло все, жагливо, брови – чорноброви, ось і вхенькали день, ми там були немрущі і неминущі, сліди у нічогість, подрімує; доловлює (свої невиловлені за ніч сни); гривка витком; безжурна окейність; душохват, буйняка – небіж, зірвивітер, скоробіжець; чубань збезвіститься враз (зникне), галіфе капелюшилось; хутірські буцмарі; виразисті очі; побратимець по планеті, садок напівприметений снігом; полигач; деколи скинеться рисеня; приспокоїть його обкипілий морозом; обгасав півсвіту; заґавився, трінь-трінечки.

І ніде в мові роману немає жодного натяку на злобивість, грубість, вульгарність, непоштивість. Навіть про прикрі речі автор розмірковує розсудливо й розважливо, з іскрою гумору чи смутком легкої посмішки. Воістину Майстер слова – інакше не скажеш.

Сучасне прочитання роману Олеся Терентійовича Гончара «Твоя зоря» показує, що кращого знавця і творця краси сучасної української мови немає. Його вміння бачити поезію життя й красу почуттів у щоденних буднях, у звичайних людях та вміння відобразити у літературі – вишукано, по-розмовному щиро – є неперевершеним.

Статтю отримано 22.01.2018