ВІДЛУННЯ СЛОВА ІВАНА КОТЛЯРЕВСЬКОГО В МОВІ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

УДК 811.161.2’42

ГОЛІКОВА Наталія Сергіївна,
доктор філологічних наук, доцент, професор кафедри української мови Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара; просп. Гагаріна, м. Дніпро, 7249010;
E-mail: nataliaholikova62@gmail.com
ORCID: https://orcid.org/0000-00034157-1275

Анотація

У статті досліджено інтертекстуальну взаємодію стилістем, що в художніх творах І. Котляревського і П. Загребельного репрезентують поняття «сміхова культура». Виявлено мовно-естетичні знаки в епічній бурлескно-травестійній поемі «Енеїда» І. Котляревського, які функціонують як цитати або слугують зразком для творення виражально-зображальних засобів – носіїв гумористичної аксіології в мові романів П. Загребельного. Індивідуально-авторські риторичні фігури прозаїка комплексно проаналізовано в межах лінгвостилістики, етнолінгвістики, теорії інтертекстуальності, літературної ономастики.

Ключові слова: індивідуально-мовна картина світу, стилістема, інтертекстема, сміхова культура, гумор, аксіологія.

Література:

1. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. 2-е изд. Москва: Художественная литература, 1990.
2. Єрмоленко С. Я. Лінгвостилістика: основні поняття, напрями й методи дослідження. Мовознавство. 2005. № 3 – 4. С. 112 – 125.
3. Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки української культури. Київ: Інститут української мови НАН України, 2009.
4. Яценко М. Т. Іван Котляревський. Котляревський І. П. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. Київ: Наукова думка, 1982.

УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ

• Вигнання з раю. – Загребельний П. А. Вигнання з раю: Романи. Київ: Радянський письменник, 1986.
• Енеїда. – Котляревський І. П. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. Київ: Наукова думка, 1982.
• Південний комфорт. – Загребельний П. А. Південний комфорт: Роман. Харків: Фоліо, 2004.
• Тисячолітній Миколай. – Загребельний П. А. Тисячолітній Миколай: Роман: Ч. ІІ. Харків: Фоліо, 2004.
• Юлія. – Загребельний П. А. Юлія, або Запрошення до самовбивства: Роман. Харків: Фоліо, 2003.
• Я, Богдан. – Загребельний П. А. Я, Богдан: Роман. Харків: Фоліо, 2008.

Художньо-літературна спадщина Павла Архиповича Загребельного – це наслідок копіткої інтелектуальної праці письменника-мислителя. Маркувальними компонентами ідіолекту митця є численні виражально-зображальні засоби, які мають високий ступінь стилістичного потенціалу в емоційно-оцінній площині його мовотворчості. У структурі стилістичних значень багатьох складників лінгвостилю П. Загребельного наявні додаткові конотації, пов’язані із протиставленнями «високий стиль» – «знижений стиль», «офіційність» – «розмовність», «гумор» – «сатира», «позитивна оцінка» – «негативна оцінка» тощо. Специфічні ознаки авторського «почерку» пізнаємо, зокрема, за своєрідними, смислово навантаженими текстовими одиницями – стилістемами, що оприявлюють категорію гумору в індивідуально-мовній картині світу (ІМКС) письменника й водночас становлять один із художньо ословлених сегментів сміхової культури в ціннісній картині світу української етноспільноти.

Дослідження таких стилістем у межах сучасної інтегративної стилістики, орієнтованої на новітні тенденції розвитку лінгвоукраїністики, актуалізує низку питань, що стосуються пізнання різновидів комунікативних стратегій, «у яких важливу роль відіграє категорія оцінки з її неодмінним національно-культурним компонентом» [Єрмоленко 2005: 113]. Тому індивідуально-стильові особливості «стратегічних» засобів сміхотворення в художній прозі П. Загребельного варто вивчати в тісному взаємозв’язку мовознавчих галузей, що насамперед дають змогу увиразнити інтертекстуальні зв’язки мовосвіту письменника з найкращими зразками лінгвокультурного універсуму.

«Чужі» слова – інтертекстеми – загалом виконують важливу семантико-стилістичну роль у вертикальному контексті художньої прози П. Загребельного. Вони формують функціонально-інтерсеміотичну систему, у межах якої інтегровано текстові взірці світової класики та не менш смислово значущі висловлення сучасних митців. Письменник «ущільнював» тексти романів крилатими словами та філософськими роздумами з прозових, поетичних і драматичних творів багатьох авторів, зокрема В. Шекспіра, Й. Гете, О. Пушкіна, Т. Шевченка, Ф. Достоєвського, І. Франка, П. Тичини, В. Сосюри, А. Малишка та ін.

Джерельною базою для цитування в романах прозаїка нерідко слугує поезія і драматургія зачинателя сучасної української літератури Івана Петровича Котляревського, яскравий, самобутній талант і художньо-естетичні принципи якого позначилися на спадщині українських письменників ХІХ – ХХ ст. Відлуння образно-метафоричного слова класика, насиченого світлим гумором, скерованого на художню правду, що була однієї з найважливіших аксіологічних першооснов творчості тогочасних просвітителів [Яценко 1982: 13], по-особливому відчуваємо в мові прози П. Загребельного.

У лінійних контекстах його творів здебільшого фігурують «запозичення» з «Енеїди» І. Котляревського. Наприклад, у романах «Південний комфорт» і «Левине серце» інтертекстуальний перегук утілюють фрагменти з поетичної строфи Тут їли рознії потрави, / І все з полив’яних мисок, / І самі гарнії приправи / З нових кленових тарілок: / Свинячу голову до хріну / І локшину на переміну, / Потім з підлевою індик; / На закуску куліш і кашу, / Лемішку, зубці, путрю, квашу / І з маком медовий шулик (Енеїда: 42). Загалом зберігаючи прототекстовий емоційно-оцінний відтінок гумористично-оповідної тональності, інтертекстеми з цього поетичного уривка у висловленнях прозаїка функціонують як дещо смислово трансформовані мовні одиниці, пор.: … тут, здається, те й знали, що їли чотири рази на день […], вже зранку об’їдалися котлетами, млинцями, запіканками, бабками, обжирання, мов у «Енеїді» Котляревського (свинину їли там до хріну і локшину напереміну, потім з підливою індик…)… (Південний комфорт: 321 – 322) та Коло сільради вона (Котя) перескочила до Самуся, коло ферм знов до Левенця, так і їздила поперемінно, як ото в «Енеїді»: Свинину їли там до хріну і локшину напереміну. Хто був свининою, хто локшиною, – не важило (Левине серце: 151). У першому лінійному контексті стилістема, зберігаючи первинний зміст, набуває додаткових іронійних смислових конотацій; у другому, – навпаки, цитата відбиває ту саму гумористичну аксіологію, що й у протоджерелі, але репрезентує метафоризацію первинної сутності за схожістю характеру протікання дій, означених слововживаннями поперемінно (метатекст) – напереміну (прототекст). Крім того, лексеми свинина й локшина з наведеної цитати І. Котляревського в романі П. Загребельного функціонують як індивідуально-авторські метафори, які є наслідком асоціативного зближення назв страв (прототекст) і персонажів (метатекст). В ідіолекті прозаїка такий мовно-ігровий прийом – це один із стилістичних засобів сміхотворення: Найбільше йому (Щусеві) сподобалося, що Котя катається поперемінно з обома, про свинину й локшину він теж колись читав у Котляревського і міг би радіти, що вивчення української літератури в школі знадобилося і його доньці, і йому самому (Левине серце: 152).

У поемі «Енеїда» І. Котляревського закладено підмурівки для формування мовно-літературного сегмента української сміхової культури. Відомо, що саме́ явище сміхової культури в художній літературі всебічно обґрунтував М. М. Бахтін. Науковець розглянув жанрові особливості роману Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель», проаналізував зокрема систему образів твору й дійшов висновку, що народна культура карнавалізує повсякдення під час свят і в такий спосіб перетворює сміх на багатовимірну культурну гру [Бахтин 1990: 536]. Кваліфікуючи гумор як світоглядний феномен, дослідник під гаслом сміхової культури дослідив усі твори М. Гоголя, що дало змогу й іншим літературознавцям (С. С. Аверінцев, Д. С. Лихачов, В. Я. Пропп та ін.) поширити це поняття на творчість тих чи тих письменників.

За жанровими ознаками епічна бурлескно-травестійна поема «Енеїда» І. Котляревського певною мірою співвіднесена з творами, у яких, на думку М. М. Бахтіна та його послідовників, а також опонентів, змодельовано й вербалізовано поняття сміхової культури. Утім, «перевдягання» античних героїв в українське вбрання, жартівливо ословлене в поемі, мало чим нагадує «карнавал», що символізує реальність, у якій висміюють суб’єктів гумору. «Очуднена» оповідь І. Котляревського «базується на національній дійсності і ведеться з погляду національних уявлень про неї» [Яценко 1982: 13]. Акцентування на бурлескові, сміховій основі твору, – зауважує С. Я. Єрмоленко, – свого часу відволікало від завуальованого змісту поеми, від її езопової мови, за якою постає глибоко захована ідея незалежності Української держави [Єрмоленко 2009: 58 – 59]. В «Енеїді» своїх персонажів – козаків – класик не висміює, а дотепно осмішнює за допомогою низки риторичних фігур, що репрезентують категорію гумору в його ІМКС. Індивідуально-авторські стилістеми такого зразка є смислово та функціонально значущими компонентами емоційно-аксіологічного поля мовотворчості письменника.

Водночас вони становлять мовно-літературне осердя всієї української сміхової культури.

На нашу думку, традиції сміхотворення, започатковані в «Енеїді» І. Котляревського, передусім вплинули на формування гумористично-оповідної тональності романів «Левине серце» і «Вигнання з раю» П. Загребельного, що між собою пов’язані сюжетом і персонажами. З перших і до останніх сторінок дилогії сприймаємо тексти художніх творів як філософське осмислення світу українським народом. Персонажі з оптимізмом за допомогою сміху вирішують будьякі проблеми: – Сміх – це здоров’я трудящих, – поважно сказав Варфоломій Кнурець. І повторив: – Здоров’я трудящих (Левине серце: 112); Стотурботний день кінчився реготом, і Гриша повірив у силу життя (Вигнання з раю: 318); – Ха-ха-ха! – Го-го-го! – Хе-хе-хе! – Га-га-га! – Хи-хи-хи! – Ги-ги-ги! – Хо-хо-хо! – Ге-ге-ге! Отак би сміялися веселоярівці і так би жили, сміючись, коли б не… так якщо б не… та аби не… та що би не… (Вигнання з раю: 318 – 319). Слововживання сміх, регіт, сміятися, сміючись у проілюстрованих висловленнях, а також низка звуконаслідувальних вигуків в останньому контексті є тими релевантними одиницями, що «насичують» гумористичною аксіологією семантичну структуру не лише наведених синтаксичних сегментів, а й увесь зміст творів. Такі стилістеми передають основний прагматичний смисл художньої оповіді: для персонажів романів «Левине серце» й «Вигнання з раю» сміх як вияв радості, веселощів, нервового збудження – це не просто психофізіологічна функція людини, а насущна потреба, невід’ємний атрибут їхнього життя.

У лінгвонаративній партитурі дилогії П. Загребельного постійно вловлюємо жартівливо-доброзичливі ноти комізму, нерідко суголосні з домінантними компонентами регістру сміхотворення І. Котляревського. На початку роману «Левине серце», де увагу читачів закцентовано на світобудовних основах села (Ще трохи слід сказати про обставини, харчі, одяг і транспортні засоби в Світлоярську (Левине серце: 15)), натрапляємо на підрядковий коментар: Коли Леся Українка і М. Коцюбинський були в Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському, то в меню урочистого обіду значилася севрюга по-келебердянськи. Ласував нею і М. Рильський, завдяки його дружбі з академіком Д. Яворницьким, для якого, як відомо, були приступні всі скарби нашого сивого Дніпра. А от уже Михайлу Стельмаху, так само, як і авторові, не довелося скуштувати цієї страви… (Левине серце: 15). Отже, на авансцену гумористичної оповіді прозаїк відразу виводить класика сміхової культури, до мовотворчості якого послідовно – явно чи приховано – апелює в романах «Левине серце» та «Вигнання з раю». Водночас у такій жартівливій формі, коли поряд з іменами відомих особистостей у центрі уваги читача постає номінація севрюга по-келебердянськи, П. Загребельний актуалізує етнопізнавальну функцію назв традиційних українських страв, яку свого часу актуалізував ще автор «Енеїди».

В епічній поемі І. Котляревського, як відомо, показові назви українських страв і напоїв (близько ста номенів), зокрема: І ласощі все тільки їли, / Сластьони, коржики, стовпці, / Варенички пшеничні білі, / Пухкі з кав’яром буханці; / Часник, рогіз, паслін, кислиці, / Козельці, терн, глід, полуниці, / Крутії яйця з сирівцем; / І дуже вкусную яєшню, / Якусь німецьку, не тутешню, / А запивали все пивцем (Енеїда: 97) та ін.

Так само, як і в «Енеїді», назви традиційних українських страв у прозі П. Загребельного функціонують з гумористичною конотацією в дусі «теорії»: Харчі в часи давні цілком залежали від природних умов і від географічного розташування місцевості (Левине серце: 15). Найдокладніше прокоментовано «варенички пшеничні білі»: Ні, світлоярівці нічого не читають про вареники – вони їх варять і їдять на здоров’я! А варять тут вареники з сиром (свіжим і соленим), з картоплею (давленою, кришеною і тертою), з капустою (свіжою й квашеною), з м’ясом, з соминою (колись були й з осетриною), з потрібкою, з салом (світлоярівський спеціалітет!), з яєчнею (теж спеціалітет), з вудрею (розмочена конопляна макуха), з вишнями, з яблуками, з малиною, з шовковицями, з пасльоном, з ожиною, з калиною, з гарбузом, з маком, а також з «таком»… (Левине серце: 16).

Виразний міжтекстовий перегук нанизуваних стилістем і в таких мікроконтекстах. Пор.: Сиділи руки поскладавши, / Для них все празники були, / Люльки курили, полягавши, / Або горілочку пили, / Не тютюнкову і не пінну, / Но третьопробну, перегінну, / Настояную на бодян; / Під челюстями запікану / І з ганусом, і до калгану, / В ній був і перець, і шапран (Енеїда: 97) та Досить спокійно сприйняли світлоярівці зникнення різнокольорових (іноді й вельми славних) українських горілок, всіх отих «Полтавських», «Сумських», «Чернігівських», «Вінницьких», «Запіканок», «Спотикачів», «Перцівок», «Вишнівок», «Слив’янок», «Калганівок», «Зубрівок» та інших (Левине серце: 141).

Ампліфікація і градація – загалом найпродуктивніші риторичні фігури в художній мовній практиці обох сміхотворців. Специфічною ж рисою ідіолекту

І. Котляревського є багатокомпонентні ампліфікаційні ряди семантично зближених лексем, наприклад: Неначе дурману їз’їла (Дідона), / Залаяла Енея так: / «Поганий, мерзький, скверний, бридкий, / Нікчемний, ланець, кателик! / Гульвіса, пакосний, престидкий, / Негідний, злодій, єретик!» (Енеїда: 49). П. Загребельний нерідко досягає комізму, конструюючи розгалужені синтаксичні побудови, у яких фігурує кілька рядів близькозначних слів: З раннього ранку до пізньої ночі […] по асфальту […] в тріскотняві, стрілянині, пахканні, чмиханні, в завиванні, скреготі, гудінні, брязкотікотилося все, що могло котитися, бігло, летіло, мчало навмання, наосліп, оскаженіло, наввипередки. Їхали машини вантажні, легкові, державні, колгоспні, власні; їхали мотоцикли й трактори, колісні й гусеничні, з причепами й охляп, по ділу й без діла… (Левине серце: 142 – 143).

Інтертекстуальний зв’язок мовотворчості І. Котляревського та П. Загребельного простежуємо у функціональній і структурно-семантичній схожості низки стилістем (інтертекстем, прецедентних імен, літературно-художніх антропонімів, фольклоризмів, слів-символів тощо), що постають унаслідок мовної гри і є носіями гумористичної аксіології в ІМКС письменників.

Тексти всіх романів П. Загребельного насичені, зокрема, іменами реальних осіб і літературно-художніх антропонімів, яким притаманна гумористична конотація. Наприклад, в уривку Головне: людей там (на агростанції) небагато і жити вони не дуже заважають. Є Паталашка, є Щириця, є Ляпка. Як в «Енеїді»: «прямі були і кривоногі, були видющі і сліпі» (Тисячолітній Миколай ІІ: 258) прізвища художніх образів, асоційовані з персонажами поеми «Енеїда» І. Котляревського, є компонентом індивідуально-авторської сміхової культури романіста.

Мовно-зіставний аналіз творів сучасного прозаїка та поета-класика засвідчують, що обидва письменники активно послуговувалися «скарбами» світової лінгвокультури. Наприклад, у вертикальному контексті «Енеїди» І. Котляревського функціонує ім’я Харон, що, як відомо, у грецькій міфології номінує перевізника померлих у царство Аїда: Хароном перевізник звався, / Собою дуже величався,/ Бо і не в шутку був божок… (Енеїда: 82); Як проти сонця рій гуляє, / Гули сі так небораки́, / Харона плачучи прохали, / До його руки простягали, / Щоб взяв з собою на каюк (Енеїда: 83) тощо. Унаслідок вокалічно-паронімічної атракції міфічні імена Харон – Хірон (кентавр) формують парне сполучення слів – риторичну фігуру, що в романі «Південний комфорт» П. Загребельного додає іронійних відтінків до характеристики персонажа твору: Ви вже вгадали – наш Корифей. Неминучий, як Харон, мудрий, як Хірон (Південний комфорт: 337).

Своєрідний перегук ІМКС І. Котляревського та П. Загребельного простежуємо і щодо функціонального навантаження фольклоризмів (пор.: Приїхала, загримотіла, / Кобиляча мов голова, / К Нептуну в хату і влетіла / Так, як із вирію сова (Енеїда: 68) і Полковники гризуться коло мого (Богдана) ложа смертного. Ходять по помосту, великі, обурливо здорові, байдужі, стукотять-грюкотять, як кобиляча голова в казці (Я, Богдан: 662). Індивідуально-стильовою нормою романістики П. Загребельного є опертя на народнопісенний універсум українського народу. Зокрема, функцію цитат або алюзій виконують повторювані фрагменти з народної пісні «Ой під вишнею, під черешнею», яку свого часу популяризував І. Котляревський у п’єсі «Наталка Полтавка»: …тільки й знав (дід Левенець), що вихваляв свого сина, не забуваючи нагадувати про їхнього славетного предка – полтавського полковника Прокопа Левенця, який уже триста років тому володів у славній Полтаві і ставком, і млинком, і вишневим садком (Левине серце: 66); – Та тут справжня латифундія! – не стримався від подиву Шульга. Як же це трофейники Соловейчика не випередили тебе, капітане? І маркітантську лавку прогавили, і ставок та млинок (Юлія: 64).

Вплив релевантних компонентів ідіолекту І. Котляревського на мовотворчість П. Загребельного відчуваємо й там, де в текстах художньої прози немає прямого цитування, а наявні лише сигнальні мовні знаки, за якими пізнаємо «почерк» автора «Енеїди»: Все правильно! – зраділо вигукнув він (Самусь). – Відчепись, аби не перечепивсь, а коли й зачепишся, то, значить, не почепись і не вчепи, а таки ж підчепи! – Ич, ціцерон-макарон! – зареготав Щусь (Левине серце: 77). У наведеному контексті прикладкове парне сполучення ціцеронмакарон виконує функцію натяку на те, що низку виділених спільнокореневих слововживань потрібно кваліфікувати як макаронізми, якими насичена поема класика і які слугують одним з мовностилістичних засобів сміхотворення в «Енеїді».

На нашу думку, системне вивчення лінгвальних складників сміхової культури П. Загребельного як важливого сегмента ІМКС прозаїка є перспективним для лінгвостилістики та інтегративних мовознавчих галузей антропоцентричного спрямування. Комплексний підхід до потрактування індивідуально-мовних особливостей ідіолекту письменника слугуватиме формуванню однієї з наймолодших галузей сучасного мовознавства – лінгвоперсонології.

 Статтю отримано 25.11.2019