Думки понад часом

ЄРМОЛЕНКО Світлана Яківна,

доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України,

вул. М. Грушевського, 4, м. Київ, 01001

Е-mail: svitlana.yermolenko@gmail.com

https://orcid.org/0000-0002-9916-4915

Годинник бідкався: «Здоров’я препогане.
А що ж то скоїться, як цокать перестану?
Це ж час зупиниться!
І всесвіт пропаде!
Ой-ой, біда! Рятуйте мене, люди, –
Без мене і для вас життя не буде…»
Давно Годинник той лік часу не веде,
А час іде!
Василь Симоненко

У цьому випуску збірника «Культура слова» пропонуємо поміркувати над тим, як змінювалося в часі академічне мовознавство, зокрема, як розвивалася українська лінгвостилістика й дотичні до неї студії з культури мови. Вміщено фрагменти статей, друкованих у 20-х, 60 – 70-х роках ХХ ст.
Віддалення в часі – понад півстоліття або майже століття – позначається й на самій мові, й на змісті публікацій, на виборі тем, об’єктів наукового аналізу. Сучасний читач, маючи перед собою тексти, створені в різний час, певно ж, помітить зміну деяких орфографічних правил або й граматичних, лексичних, стилістичних норм, наприклад, звичне колись слововживання на Україні сприймаємо тепер як застаріле, бо кодифікована сучасна норма – в Україні. Навіть незначні за обсягом фрагменти наукових текстів унаочнюють зміни наукового стилю української літературної мови з його термінологічним апаратом, характерним для стилістики, теорії літературної мови, культури мови. Оцінки слововживання з погляду культури мови дуже динамічні. Можемо спостерігати це на прикладі конкретних рекомендацій у певний період функціонування літературної норми. Наприклад, у 60-ті роки ХХ ст. була поширена думка про розрізнення семантичних відтінків двох слів усмішка (приємна, позитивна оцінка) і посмішка (образлива, негативна оцінка). Таке розрізнення мало б знайти відгук у практиці мовців, насамперед письменників. Але чому ж Василь Симоненко в той самий час, коли знавці мови пропагували таке розмежування, пише новелу «Посмішки нікого не ображають»? При цьому автор обирає дуже простий буденний сюжет: люди радіють гарній погоді, чудовій природі й відчувають радість – посміхаються:
«Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я – трішечки – посміхався лише до неї, і вона – трішечки – посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.
А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому – простору для посмішок вистачало».
Ідилію гарного настрою руйнує перехожий, якому не сподобалися «безсоромні посмішки» «молодих людей», і він почав з гнівом обурюватися. Йому заперечував сивий чоловік. Новела має коротку кінцівку як реабілітацію позитивної оцінки в семантиці слова «посмішка»: «А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна».
Є у поезії Василя Симоненка й підтвердження позитивної оцінної семантики слова усмішка: «Ти знаєш, що ти – людина?/ Ти знаєш про це – чи ні? Усмішка твоя – єдина,/ Мука твоя – єдина, Очі твої – одні». Наведені приклади – це ілюстрація того, що намагання усталити певну культуромовну рекомендацію може натрапляти на спротив самого слова в реальному житті мови. Можна згадати ще один приклад. Поширений у масовій українській культурі 50-х – початку 60-х років ХХ ст. калькований вислів Добро пожалувати вдалося досить швидко витіснити з ужитку, замінивши українським відповідником Ласкаво просимо!, але помилкове слововживання на зразок Дякую вас виявляється живучим, і воно сьогодні, на жаль, часто звучить у розмовній практиці.
На зміни в мові по-різному реагують мовці. Якщо в звичному щоденному спілкуванні їм доводиться мати справу з новими реаліями, що з’явилися, наприклад, у побуті, то назви таких реалій приживаються досить швидко. Інша річ, коли треба орієнтуватися в потужному потоці нової інформації, що поширюється в суспільстві. Адже живемо в час цивілізаційного зламу (вибуху), і мовна пам’ять людини має весь час «встигати» за новим словником.
В усі часи були помітні відмінності між мовою різних поколінь. У мовців різних професій так само формується свій словник, усталюється певна мовна практика. Але існування в суспільстві кодифікованої літературної мови, навчання такої мови в школі забезпечує культурно-мовну єдність нації, Прикметно, що вже в перших науково-освітніх лекціях з української стилістики сформульовано тезу про єдність мови, стилю і думки, наголошено, що стиль – це спосіб, характер думання, а не звичайний орнамент, прикраса висловленої думки. На конкретних прикладах автор лекції показує різницю між аналізом мови письменника і дослідженням його індивідуального стилю. Але стилістичні засоби мови притаманні не лише художнім індивідуальним стилям. У діалектній мовній практиці їхня роль теж помітна, про що довідуємося із досліджень українських мовознавців у 70-ті роки ХХ ст.
Завжди було актуальним питання взаємодії, кореляції літературної мови з мовою художньої літератури. Дискутували письменники, журналісти й перекладачі з мовознавцями. Помічаємо, що є вічні теми, зокрема – оцінка української мови перекладів щодо її відповідності літературній нормі, тому мовному зразкові, який утверджується в національній культурі в певний історичний період.
Історія художнього перекладу, як відомо, починалася з практики переспівів і рухалася до практики адекватного, реалістичного перекладу.
У дискусіях про вибір мовної норми, про те, якій формі чи вислову надати перевагу, даються взнаки уподобання мовців. Так, мовознавці, аналізуючи тексти художніх перекладів з погляду культури мови, залучають лексикографічні джерела, звертають увагу на стилістичні ремарки, наявні в словниках. Крім об’єктивної оцінки перекладного тексту з посиланням на лексикони, а також на мовну практику класиків української літератури, у рецензіях на мову художніх перекладів завжди діє і суб’єктивний чинник: це мовний смак доби, тобто мовне чуття широкого кола читачів, і мовний смак рецензента, що не завжди збігається з досвідом і мовним смаком перекладача. А втім, усі дискусії забезпечують усталення в мовній практиці загальновживаних і стильових норм, формують символічний образ зразкової літературної мови.
Відомо, що мова перекладу швидко старіє, потребує оновлення; на ній позначаються закономірні культурно-історичні зміни і в свідомості читачів, і в мовних орієнтирах перекладачів, видавців. Сьогодні численні видавництва пропонують дитячу літературу, перекладену з різних мов – англійської, норвезької, німецької, шведської. Хоч у перекладних творах діють персонажі з незвичними іменами, проте їхні розмови й зображені події, переказані українською мовою, мають бути зрозумілими для дітей. Крім того, діти з книжок засвоюють зразки українськомовного спілкування. Якої ж мови навчають дітей перекладені тексти? Ось, наприклад, висловлення із сучасної перекладної літератури для дітей: Він забувся за їжу; вп’яв очі в дідуня; За це не треба навіть боятися; Він зійшов на горище і заходився шукати кота; дідуньо ладен був на все, аби тільки принести Фіндусові радість; А от Фіндус на великій швидкості побіг далі проз лаву біля кухонних дверей; І з цікавістю вивалив очі на яєшню (Свен Нордквіст. Різдвяний гном. Переклад зі шведської Галини Кирпи. «Навчальна книга – Богдан», 2016). Серед виділених зворотів є стилістично знижені, штучні, а також властиві діалектам української мови.
Помітна тенденція перекладачів обирати з двох, наявних у мові варіантів, менш поширений, пор.: А в животі йому аж бурчало від голоду; аж сльози виступили йому на очі (Турбйорн Еґнер. Клатремус та інші звірята… Трускавець: Круговерть, 2016. Переклад з норвезької).
У перекладацькій практиці чомусь надають перевагу прислівниковим формам донизу, досередини, нехтуючи нормативні форми униз (вниз), усередину (всередину). Синонімічні й різні за походженням та стилістичним забарвленням дієслова мешкати й жити узвичаюються як взаємозамінні в різних перекладних текстах, пор. чергування їх у текстах: Шістьом мишкам, які живуть на даху, нічого боятися. Та й павучок, що мешкає між балок, уже давно не снував патину; На острові посеред моря жив чарівник Богуміл. Він мешкав у невеличкому замку. (Ервін Мозер. Фантастичні історії на добраніч. Чернівці, 2016. Переклад з англійської). Стилістично майстерніша і змістовно глибша практика розрізнення згаданих дієслів у такому контексті: Я тут мешкаю, – відповіла Мишка. – І мені так добре живеться, що я з радістю залишусь тут назавжди (Турбйорн Еґнер. Клатремус та інші звірята… Трускавець: Круговерть, 2016. Переклад з норвезької).
Подекуди в книжках для дітей з’являються книжні фрази, звороти, що роблять оповідь штучною, неприродною, пор.: Меллі поміркувала і дійшла цікавого висновку (Ервін Мозер. Фантастичні історії на добраніч. Чернівці, 2016. Переклад з англійської); Він уже не мав і гадки, що йому робити (Свен Нордквіст. Різдвяний гном. Переклад зі шведської Галини Кирпи. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2016).
У сучасних книжках для дітей читачі натрапляють на такі назви, як лижви, сані, й дивуються, чому замість звичного слова лижі з’являється назва лижви, а замість загальновживаного нормативного сани – чомусь виринає сані; Він [Єнот] швидко її [ялинку] зрубав і поклав на сані (Ервін Мозер. Фантастичні історії на добраніч. Чернівці, 2016. Переклад з англійської). Або чи по-українському звучить інформація, вміщена у виданні «Географічний атлас» (Харків: ТОВ Віват, 2017): «Видання для читання дорослими дітям»?
Пізнавальних текстів для дітей маємо сьогодні багато, але не всі вони, на жаль, відповідають елементарному рівню культури сучасної української мови. Дбаючи про зв’язок поколінь, видавцям і перекладачам варто уважно ставитися до того, щоб мова перекладів не була штучною, відірваною від реальної мовної практики.
Відомо, що національно-мовну свідомість конкретної історичної доби відбиває літературна мова, і виховувати чуття досконалого літературного слова покликані насамперед художні тексти, зокрема й перекладні.

Статтю отримано 09.12.2018