ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ГУМОРУ В НАРОДНИХ ПЕРЕКАЗАХ ПРО КОМІЧНІ ІСТОРІЇ В ЖИТТІ ДІАЛЕКТОНОСІЇВ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКИХ СХІДНОСЛОБОЖАНСЬКИХ ГОВІРОК)

УДК 801.81:398.21(477.54/.62)
ORCID: https://orcid.org/0000-00025581-2204

ГЛУХОВЦЕВА Катерина Дмитрівна,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української філології та загального мовознавства Луганського національного університету імені Тараса Шевченка,
пл. Гоголя, 1, Старобільськ, Луганська область, 92700;
E-mail: hlukhovtseva@gmail.соm

Анотація

У статті розглянуто засоби створення гумору в народних переказах про комічні історії з життя сільської громади, які зазвичай мають чітку структуру (обрамлення, виклад змісту, авторські ремарки) і нагадують оповідання літературного походження. Вони тяжіють до детального опису подій, у них найчастіше комедійною є сама ситуація. Мовними засобами створення гумору в народних розповідях є вдалі епітети, слова з експресивним значенням, дієслова з яскравою конотацією, повтори. Значну роль оповідачі відводять конфліктному діалогу, іронійному висловлюванню.

Ключові слова: діалектна розповідь, комічне, наратив, ситуативні і мовні засоби створення комічного.

Записувачі діалектних текстів звертають увагу на розповіді про народні обряди, відзначення календарних свят, автобіографічні оповіді, спогади про минуле, певні історичні події, наративи про господарську діяльність селян у минулому й сучасному, народні ремесла тощо [Говірки 2013; Глушко2017; Павлюк 2003; Українські говірки 2005; Ястремська 2008; Пшепюрська-Овчаренко 2007; Рудницький 1978]. Серед найбільш популярних текстів знаходимо й перекази про комедійні історії із життя сільської громади. Ці сюжетні тексти мають чітку композицію. Вони нагадують народні оповіді, записані фольклористами у ХІХ столітті чи на початку ХХ, що стали хрестоматійними. До них відносимо, наприклад, переказ про свата, комізм ситуації якого заснований на омонімах сват¹ʻбатько невістки чи зятяʼ і сват²ʻпаличка, яку використовують ткачі для намотування цівкиʼ: О^|дин ткач’ ^|п·іс’л’а с^|мерти по^|паў у ад / і ўсе при^еч’ан^|дал’:а т^|кац’ке заб^|раў іс:о^|бойу // а с^|вата / ^|пали^еч’ка / на йа^|ку над’і^|вайе^іц’:а ^|ц’іўка ĭ ўкла^|дайе^іц’:а ў ^|ч’оўни^ек / за^|буў // ко^|ли йо^|го зуст^|р’іли ^|б·іл’а во^|р’іт / то в·ін і ^|каже / оĭ / п·ідож^|д’іт’ / йа с^|вата за^|буў / ш·ч’е ĭ йо^|го при^ехва^|т’у // а ч’ор^|ти по^|думали / ш·ч’о це йо^|го сват теж^ш при^еп^|ре ўсе при^еч’ан^|дал’:а / і ^|кажут’ / да ну те^и|бе / і^|ди з^с тво^|йім с^|ватом ^|луч’:е у раĭ // так ткач’ і по^|паў у раĭ// (Записано від Кондратенко Ніни Іванівни, 1920 р. н., с. Червонопопівка, Кремінський р-н, Луганська обл.; запис 2009 року).

Хронологічно народні оповідання іронійного змісту можуть бути більш чи менш давніми. Вони нерідко стають базою для фразеологізмів, прізвиськ, гуморесок. Деякі з них відображають давні вірування селян тощо.

Завдання цієї статті вбачаємо в тому, щоб актуалізувати питання про засоби створення комічного в народних розповідях, записаних на Східній Слобожанщині.

Вивчення комічного як лінгвістичної категорії можна розглядати в аспекті естетико-філософському, соціокультурному, лінгвокультурному, лінгвістичному [Лук 1977]. Беручи за основу природу виникнення комічного, тобто те, що, за задумом автора, містить гумористичний потенціал, учені всі жарти поділяються на ситуативні й мовні. У ситуативних жартах природа комічного пов’язана із самою ситуацією, адресат розуміє гумор не через інтерпретацію мовних знаків, а через безпосереднє сприйняття певної події. Мовні елементи таких жартів є суто елементами випадку, що стався. Вони функціонують так само, як і дії героїв або динамічні зміни. Такі мовні елементи не створюють протиріч, закладених у жарті, вони просто повідомляють адресатові певну інформацію, необхідну для створення комічного потенціалу, указуючи на певний аспект ситуації, не надаючи оцінки чи інтерпретації. Видається можливим назвати таку функцію вербальних знаків у жартах індикативною [Барсукова 2014: 2].

У мовних жартах природа комічного породжується саме у вербальній площині, при чому ситуація є суто фоном для жарту, його контекстом. Мовні жарти будуються виключно на репліках героїв, які при цьому можуть не виконувати ніяких активних дій, і обставини ситуації взаємодії залишатимуться незмінними [Барсукова 2014: 3].

Нагадаємо, що свого часу Цицерон у трактаті «Оратор» запропонував першу формальну класифікацію гумору, розділивши комічне на два основних типи: 1) смішне, що засноване на конкретній ситуації; 2) смішне, що базується на словесному оформленні (абсурд, двозначність, несподівані висновки, каламбур, алегорію, протилежність, уявну простоту, карикатурне зображення, порівняння (схожість), протиріччя (суперечність), нездійснене очікування, ухильність, іронію, метафору [за: Лук 1977: 28].

У народних розповідях, записаних на Східній Слобожанщині, зазвичай ситуативні засоби створення комічного поєднано з мовними, що сприяє відтворенню комедійних ситуацій, у які потрапляли члени мовної спільноти.

Скажімо, розповідь, записана в с. Булавинівка, має обрамлення, у якому мова йде про давні демонологічні вірування селян, які й спричинили неправильне розуміння подій. Воно виконує функцію авторської ремарки, яка уточнює і час, коли відбулася подія, і обставини, які її супроводжували.

Респондентка, на наш погляд, добре володіє засобами художньої обробки тексту. Тому з метою кращого відтворення комічної ситуації, оповідачка досить уважна до деталей, використовує повтори (|в·ід’ма / жие|ва |в·ід’ма / насто|йаш·ч’а |в·ід’ма), уточнює свої слова (Ко|лис’ та|к·і л’уц’|к·і ст|рахи / |в·ера ў в·ідм·іў / |в·ера ў йа|кус’ та|ку |силу), сумлінно описує, де хто сидів і в якій позі, що тримав у руках тощо. Оригінально авторка наративу називає дійових осіб, характеризуючи кожного, хто жив у цій хаті, уживаючи при цьому і нейтральні найменування (син, ха|з’айін, ч’оло|в·ік, |мати), і конотовані (ста|ра |ж·інка, ц’і захиесние|ки во:ру|жон’і). Описи її іноді короткі, але повні (зви|чаĭна о|с’ін’:а |темна н’іч’ / сеи|ло / с’|в·ітла ш·ч’е не^и‿бу^|ло/). Емоції дійових осіб передано з допомогою вигуків (оĭ ^|Боже; ^|Господи). Накопичення дієслівних форм (во^|ни так пе^ире^ил’а^|кали^ес’а / ^|баба ўз’а^|ла ^|ножик / ^|с’іла на‿по^|р’іг / син ў^|з’ав со^|киру / с’іў на‿по^|р’іг / ^|дума / ну прос^|нец’:а ^|в·ід’ма / ^|буде^им ш·ч’ос’ ро^|бит’ // ц’а ^|в·ід’ма спо^|к·іĭно дос^|пала / ^|с’к·іки там мож^|ливо / прос^|пала / ўста^|йе / ^|думайе) допомогло передати послідовність та характер перебігу подій, вчинки головних дійових осіб. Опис реакції тих людей, які вже знали, що сталося в селі, здійснений із використанням влучних фразеологізмів (а се^и|ло за‿жи^ево^|ти бе^и|рец’:а / моў^|ч’ат’ / мор^|гайут’ друг‿д^|ругу / а^|га //).

Наводимо текст оповіді: Ко^|лис’ та^|к·і л’уц’^|к·і ст^|рахи / ^|в·ера ў в·ідм·іў / ^|в·ера ў йа^|кус’ та^|ку ^|силу // буў та^|киĭ ў се^и|л’і ^|випадок / ко^|ли ш·ч’е не^и‿бу^|ло ц’і^|йейі т^|раси / не‿бу^|ло до^|роги / і от / ^|п·із’н’оĭ ^|ос’ін’:у / ко^|ли до^|рога ^|зовс’ім бу^|ла роз^|бита / зупи^е|ниўс’а а^|тобус / зви^е|ч’аĭно / це ^|перш·і бу^|ли та^|к·і аў^|тобуси ў ^|наш·іĭ кра^|йін’і / ма^|лен’к·і та^|к·і / ш^|видко ла^|мали^ес’а і бу^|ло ба^|гато ^|нав·іт’ не^и‿тіл’ки тра^|г·іч’них / ну і с’м·іш^|них ^|випадок // ў ^|нашому се^и|л’і ко^|лис’ т^|рапи^еўс’а та^|киĭ  дес’ с’м·іш^|ниĭ ^|випадок // пола^|маўс’а аў^|тобус / го^|дин ўже ^|дес’ат’ бу^|ло / ^|дев·йат’ ^|веч’ора / зви^|чаĭна о^|с’ін’:а ^|темна н’іч’ / се^и|ло / с’^|в·ітла ш·ч’е не^и‿бу^|ло / і ос’ / ну / паса^|жири ^|думали‿^|думали / ну де д’і^|вац’:а / і хто / де м·іг / хтос’ у ста^|ру ха^|тину / а хтос’ по^|бачи^еў / ^|добре / ш·ч’о не^и‿^|диўл’ачис’ / ш·ч’о ^|п·із’н’а ^|ос’ін’ бу^|ла / а н’іч’ бу^|ла ^|дуже те^|пла / хто на ^|с’іно попро^|сиўс’а / хто де // і от ў‿од^|ну ха^|тину за^|ходит’ ^|ж·інка / с^|тукала / с^|тукала / ха^|з’айіни сп^|лат’ / во^|на в·ідк^|рила д^|вер’і / во^|ни не^и‿за^|ч’ине^ин’і / во^|на за^|ходи^ет’ ў ве^и|ранду / ^|с’іни то^|д’і с’іл’с’^|к·і / за^|ходи^ет’ ў с’іл’с’^|к·і ^|с’іни / ^|диви^ец’:а там йа^|киĭс’ тап^|ч’ан сто^|йіт’ / во^|на л’аг^|ла / ^|дума пе^ире^исп^|л’у / ^|поки поч^|нут’ кри^е|ч’ати зб·ір на‿аў^|тобус / л’аг^|ла і ўсе // ^|перши^ем прос^|нуўс’а син ў‿ц’іĭ с’ім·^|йі / ха^|з’айін / в·ін йак гл’^|ануў / ^|ж·інка ле^и|жит’ / оĭ ^|Боже / ^|в·ід’ма при^еĭш^|ла се^и|ред ^|ноч’і / а во^|ни бу^|ли ^|т’іл’ки з ^|матре^ийу / а ^|ж·інка наў^|ч’алас’а ў інсти^е|тут’і / і не^и‿бу^|ло йі^|йї ў цеĭ ч’ас // в·ін ^|буде ^|мат’ір / ^|бабушка ўста^|йе ^|тоже / оĭ ^|Боже / ^|в·ід’ма / жи^е|ва ^|в·ід’ма / насто^|йаш·ч’а ^|в·ід’ма / ну шо ро^|бит’ / во^|ни так пе^ире^ил’а^|кали^ес’а / ^|баба ўз’а^|ла ^|ножик / ^|с’іла на‿по^|р’іг / син ў^|з’ав со^|киру / с’іў на‿по^|р’іг / ^|дума / ну прос^|нец’:а ^|в·ід’ма / ^|буде^им ш·ч’ос’ ро^|бит’ // ц’а ^|в·ід’ма спо^|к·іĭно дос^|пала / ^|с’к·іки там мож^|ливо / прос^|пала / ўста^|йе / ^|думайе / ш·ч’о‿ж та^|ке / на‿по^|роз’і си^е|дит’ ста^|ра ^|ж·інка і ^|ножик ^|коло ^|нейі ле^и|жит’ / си^е|дит’ ч’оло^|в·ік / ^|тоже з со^|кире^ийу // во^|на ĭ ^|дума / ^|б·ід’н’і ^|л’уди / спо^|к·іĭно ўс^|тала / поди^е|вилас’ на ^|них і ^|думайе / ^|Господи / до‿^|ч’ого‿ж во^|ни доро^|били^ес’а / ба^|бус’а / ^|мабут’/ ^|ч’істи^ела бур’а^|ки / і так і зас^|нула / а в·ін / ^|певно /дро^|ва ру^|баў / та так і си^е|дит’ на‿по^|розі / і спо^|к·іĭно пос^|тойала / поди^е|вилас’а та ĭ п·іш^|ла // а ц’і захи^есни^е|ки во:ру^|жон’і / йак сх^|вач’уйуц’:а / не^и|ма ^|баби / оĭ ^|Боже / ви^ел’і^|тайут’ на‿вули^еці ^|ранком // товари^еш·^|ч’і / та^|кі пе^ире^и|л’акан’і / товариш·^|ч’і / та шо‿ж нам / ў‿нас ^|в·ід’ма бу^|ла у бу^|динку / а так / а так / а се^и|ло за‿жи^ево^|ти бе^и|рец’:а / моў^|ч’ат’ / мор^|гайут’ друг‿д^|ругу / а^|га // а ^|пот’ім / ко^|ли ўже ўсе за^|к·інч’илос’а / поч’а^|ли розмоў^|л’ати / ^|л’уди доб’р’і / та це‿ж аў^|тобус пола^|маўс’а / і ў нас / і ў нас / і ў нас ноч’у^|ваў / ў нас ч’оло^|в·ік / нас ^|ж·інка з ди^е|тинойу / а ў нас ^|зовс’ім на‿^|с’ін’і спали / ми не^и‿^|бач’или / ўже ^|ранком по^|бач’іли / ш·ч’о ^|ж·іноч’ка ўста^|йе / ну ўста^|йе / попри^ев·і^|тали^ес’а / і ўсе // пе^ире^исту^|пайе т^|рет’е ти^ес’ач’о^|л·іт’:а / а каз^|ки ^|Гогол’а і ^|те‿ш·ч’о / взага^|л’і ^|вироби^елос’ ў‿на^|род’і за^|лиши^ело та^|ку ве^и|лику‿ве^и|лику ^|пам·йат’// (Записано від Золотарьової Лідії Дмитрівни, 1948 р. н., с. Булавинівка, Новопсковський р-н, Луганська обл.; запис 2009 року).

Усний характер оповідей зумовив певні особливості побудови висловлювання, зокрема: наявність випадків неузгодженості членів речення (бу^|ло ба^|гато ^|нав·іт’ не^и‿тіл’ки тра^|г·іч’них / ну і с’м·іш^|них ^|випадок); уживання перерваних і неповних конструкцій (оĭ ^|Боже / ви^ел’і^|тайут’ на‿вули^еці ^|ранком // товари^еш·^|ч’і / та^|кі пе^ире^и|л’акан’і / товариш·^|ч’і / та шо‿ж нам / ў‿нас ^|в·ід’ма бу^|ла у бу^|динку); оперування дієслівними формами однини і множини, що тяжіють до одного підмета (а се^и|ло за‿жи^ево^|ти бе^и|рец’:а / моў^|ч’ат’ / мор^|гайут’ друг‿д^|ругу); функціонування надлишкових мовних одиниць (ў ^|нашому се^и|л’і ко^|лис’ т^|рапи^еўс’а та^|киĭ дес’ с’м·іш^|ниĭ ^|випадок); використання слів, що структурують висловлювання, активізують увагу слухача (і ос’ / ну / паса^|жири ^|думали‿^|думали / ну де д’і^|вац’:а); метамовні відступи (во^|на за^|ходи^ет’ ў ве^и|ранду / ^|с’іни то^|д’і с’іл’с’^|к·і / за^|ходи^ет’ ў с’іл’с’^|к·і ^|с’іни).

В оповіді, записаній в с. Іллічівка Троїцького району, обрамлення налаштовує слухача на те, що розповідь буде смішною, проте кумедною є передусім сама описана подія. Засобами гумору в цьому випадку виступає передусім протиставлення, створене описом недбалого ставлення Ступака до роботи в колгоспі та раптового бажання самому вбити бика, що саме по собі викликає інтерес і сміх в односельців. Суттєвого значення в тексті набувають дієслова, якими, з одного боку, схарактеризовано спостерігачів (^|бач˙імо і^|де з ру^|жом; нам ў^|же сʼ^|м˙ішно с^|тало; си^е|дим же ж ў^|же зали^|вайемс’а; ми аж при^|с’іли од сʼ^|м˙іху), а з іншого – дії самого Ступака (розго^|н’айец:’а з ку^|валдой / йак ў^|даре; іш^|ч˙е раз соби^|райец:’а ^|бит’ / та йак проле^и|тит’ ^|мимо би^|ка), його зовнішність (ў Ступа^|ка гла^|за зро^|билис’а к^|руглими). Помічаємо, що рішучі дії Ступака номіновано дієсловами, ускладненими словом як, що створює ефект раптовості і непередбачуваності (йак ў^|даре, йак проле^и|тит’). І хоч оповідачка переказує подію, свідком якої був її чоловік, вона вміло його характеризує, бо він роз^|кажчик ^|був з^|морниĭ.

Наводимо оповідь у повному обсязі: На ро^|бот’і бу^|ли сво^|йі іс^|тор’ійі // а во^|но йак / ў^|с’і м˙іж со^|бойу ку^|ми / не^и ди^е|вилис’а с’^|к˙іл’ки ^|год ^|каждому / а ^|д’ед’ушка / ^|м˙іĭ чоло^|в˙ік / йак п^|риĭде / йак нач^|не розўл’і^|кат’ ^|нас ан’е^іг^|дотами// а ^|в˙ін ^|тоже ро^|биў на х^|верм˙і / з’і^|моĭ ^|с’ілос роз^|возиў // од^|ного ^|разу зай^|шоў до ^|нас / а ми си^е|д’іли йа / мо^|йа ку^|ма ^|баба ^|Маĭка / ^|Гал’а Волко^|ва і ще д^|руг˙і до^|йарки / за^|ходе ^|Фед’а з Ступа^|ком / і ^|каже / ^|ш˙ас розка^|жу іс^|тор’ійу сʼм˙іш^|ну// на^|чал’ник ска^|заў би^|ка за^|бит’ // ну ĭ Сту^|пак ска^|заў / шо ^|бит’ ^|буде ^|в˙ін // по^|б˙іг ў^|з’аў ку^|валду / ве^и|ликиĭ моло^|ток// при^|б˙іг до^|вол’ниĭ / шо мол йа сам йо^|го заб^|˙йу // а ми з ^|кумом сто^|йімо і ^|диви^емс’а / шо ж в˙ін ^|буде ро^|бит’ // і ^|бач˙імо і^|де з ру^|жом ^|Іван І^|ванович // ми йо^|му к^|рикнули / щоб п˙ідож^|даў / бо ^|буде ^|бит’ Сту^|пак// а нам ў^|же сʼ^|м˙ішно с^|тало / то^|го шо ми з^|найемо / йак Сту^|пак ро^|бит’ ў^|м˙ійе // н’е / в˙ін ко^|н’ешно ^|дома робо^|т’ачʼш˙іʼ / а йак на ро^|бот’і / то ў ^|н’ого ^|шос’ не^и ви^е|ходило // ^|в˙ін ^|т’іл’ки ^|йакаў / хваст^|ливо по^|води^еўс’а // і си^е|дим же ж ў^|же зали^|вайемс’а / а ^|Фед’а ^|каже / та дос^|лухаĭте ж до кон^|ц’а // ну ми з Волко^|вим прив˙а^|зали би^|ка // а в˙ін к^|рутиц:’а / ви^ери^е|вайец:’а / ну прив˙а^|зали // Сту^|пак розго^|н’айец:’а з ку^|валдоĭ / йак ў^|даре / і не^и ў ^|лоб би^|ку / а ^|мимо// ^|бик же ж ш˙е ^|дужче загарц’у^|ваў // ў Ступа^|ка гла^|за зро^|билис’а к^|руглими // в˙ін шч˙е от^|ходе / іш^|ч˙е раз соби^|райец:’а ^|бит’ / та йак проле^и|тит’ ^|мимо би^|ка // ми аж при^|с’іли од сʼ^|м˙іху // а І^|ван І^|ванович со^|б˙і з^|боку см˙і^|йец:’а // ти б ^|бачила д’ів^|чат / йа^|к˙і с^|лухали ^|д’едушку / а ^|в˙ін же ш^|ч˙е йак роз^|каже / а ^|в˙ін же ж ^|може шч˙е й ув˙і^|л’ічіт’ // ^|в˙ін ў ^|мене роз^|кажчик ^|був з^|морниĭ// ў ком^|пан’ійах ўс’іг^|да п˙і^|д:ержуваў роз^|мову // ну с^|лухаĭ^|дал’ше // ну ми ж сʼм˙і^|йемс’а / Сту^|пак іш^|ч˙е й т^|рет’іĭ^|раз розга^|н’айец:’а / а І^|ван І^|ванович ^|каже шо да^|ваĭ же ж йа^|вистрел’у ў ^|лоб// а Сту^|пак йо^|му / та ти та^|киĭ же ко^|сиĭйак і йа// ^|п˙ісʼл’а т^|рет’ого роз^|гону Сту^|пак ^|так і не^и по^|паў// а би^|ку на^|в˙ерно надо^|йіло ў^|се це / ^|в˙ін йак од’ір^|ве^иц’:а// хара^|шо ^|хот’ Сту^|пак ш^|видко ўсʼ^|п˙іў од’іĭ^|ти по^|дал’ше / а по^|том і ўтек^|ти // ми з ^|кумом сто^|йали ў ^|цеĭ^|час за ого^|рожеву// так ^|бик на І^|вана І^|вановича ^|б˙ігти с^|таў // но ^|тоĭ моло^|дец’ // ўс^ʼп˙іў ^|вистрелит’ йо^|му ў ^|лоб// а ^|сам же зл’а^|каўс’а і по^|чаў т’і^|кат’ // ну ^|бик ў^|се ж та^|ки ў^|паў // ми п˙ід’ійш^|ли і до^|р’ізали йо^|го // ну ми й посм˙і^|йалис’а то^|д’і// (Записано від Левенець Антоніни Тихонівни, 1942 р. н., с. Полтавське, Троїцький р-н., Луганська обл.).

У народному переказі, записаному в с. Новобіла, використано комедійну ситуацію, яка була створена самим же учасником події. Змістове обрамлення тексту, докладність і детальність у викладі сюжету, повтори, вставлені конструкції наратора відповідають жанру народного переказу, хоч вони мають додаткове смислове навантаження, тоді як основне полягає саме в комедійності подій.

Отже, основним гумористичним засобом у цьому тексті є сюжетна лінія переказу: Ко^׀лис’ і ан’ік^׀дот буў // ^׀обш’ем ко^׀лис’ же ^׀йізди^eли і хо^׀дили / о^׀дин пан ^׀йіхаў у^׀же ^׀п^.ізно бу^׀ло / пре^ихва^ǀтило / хут’і^׀рок так не^иве^и׀ликиĭ і ^׀сонце заĭш^׀ло і заве^{и ׀}ру’ха і мо^׀роз^с страш^׀ниĭ // ^׀диви^eц’:а к^׀раĭн’а ^׀хата / ну ^׀дума / за^׀йіду с’у^׀ди  впро^׀с’ус’а ноч’у^׀ват’ // в^.ін за^׀йіхаў / там жи^e׀ла ўдо^׀ва // та так ^׀б^.ідно жи^e׀ла / страш^׀не // в^.ін пе^ире^иноч’у^׀ваў у ^׀нейі та й пе^и׀та ў^׀ранц’і / т’отко / шо  ви так ^׀б^.ідно о^׀це же^иве^и׀те / а о^׀на ^׀каже / а шо о^׀но ^׀буде гл’а^׀ди ^׀б^.ідно / це ж ми ^׀зараз^c׀п’енс’ійу полу^׀ч’айем / а бу^׀ло ж і та^׀ке / шо ра^׀н’іше ^׀п’енс’ійі не бу^׀ло  і ^׀сили не бу^׀ло ху^׀добу де^ир^׀жат’ / о^׀то ^׀буде ^׀гореч’ко / от ^׀ч’ого іш^׀ли до ^׀того приeĭш^׀ли // ага / а в^.ін / ^׀каже /та ви а^׀бо б во^׀рожкойу захо^׀дили^eс’а у л’у^׀деĭ воро^׀жит’ / а во^׀на / каже / та йа не ў^׀м^.ійу // йа вас / каже / наў^׀ч’у // проч’i^׀таĭте т^׀рич’і Отч’е^׀наш / а то^׀д’і ка^׀ж’іт’ по^׀соби^eц’:а ч’орт йо^׀го бе^и׀ри й не по^׀соби^eц’:а ч’орт йо^׀го бе^ири // в^.ін посм^.і^׀йаўс’ та й по^׀йіхаў // а о^׀на с^׀тала во^׀рожкойу / ц’а ^׀баба / і во^׀роже / ў^׀с’і до ^׀нейі ĭ^׀дут’ / пома^׀га // прош^׀ло ба^׀гато го^׀діў/ у^׀же  в^.ін ста^׀риĭ і ^׀баба ц’а ста^׀ра с^׀тала  // в^.ін за^׀буў / в^.ін п^׀росто посм^.і^׀йаўс’ та й по^׀ĭйіхаў // йіў^׀рибу і уда^׀виўс’ ^׀рибойу і де ^׀т^.іки не ^׀йіздиў / де не ^׀йіздиў н’і^׀ч’о не з^׀робл’ат’ вра^׀ч’і // в^.ін по^׀ч’уў / шо ў йа^׀комуто си^e׀л’і йест’ во^׀рожка // в^.ін при^e׀йіхаў до ^׀нейі / во^׀на ж поч’а^׀ла йо^׀го воро^׀жит’ // ^׀ч’уйе / а о^׀на проч’i^׀тала т^׀рич’і Отч’е^׀наш / та ĭ^׀каже по^׀соби^eц’:а ч’орт йо^׀го  бе^{и ׀}ри  ĭ не по^׀соби^ец’:а ч’орт йо^׀го бе^ири //  а в^.ін по^׀н’аў / до йа^׀койі в^.ін во^׀рожки по^׀паў та йак ч^׀михне / а к^.істоч’ка ĭ ^׀вискоч’iла // а в^.ін то^׀д’і пи^e׀та / ^׀женшчина / хто вас наў^׀ч’iў воро^׀жит’ / а о^׀на / ^׀каже / о^׀так і о^׀так йа^׀киĭс’ пан ме^׀не наў^׀ч’iў воро^׀жит’ // оце ж / каже/ йа вас наў^׀ч’iў  /  а ви ж ме^׀не і ^׀вил’іч’іли // (Записано від Хижняк Ніни Григорівни, 1937 р. н., освіта середня спеціальна, с. Новобіла, Новопсковський р-н, Луганська обл.; запис 2012 року).

У тексті емоційність висловлювання створена завдяки вдалому використанню епітетів (хут’і^׀рок так не^иве^и׀ликиĭ; заве^{и ׀}ру’ха і мо^׀роз^с страш^׀ниĭ; к^׀раĭн’а ^׀хата), слів з експресивним значенням (^׀б^.ідно жи^e׀ла / страш^׀не; о^׀то ^׀буде ^׀гореч’ко). Розповідь має авторські ремарки (а шо о^׀но ^׀буде гл’а^׀ди ^׀б^.ідно / це ж ми ^׀зараз^c׀п’енс’ійу полу^׀ч’айем /  а бу^׀ло ж і та^׀ке / шо ра^׀н’іше ^׀п’енс’ійі не бу^׀ло  і ^׀сили не бу^׀ло ху^׀добу де^ир^׀жат’), які дають змогу уточнити обставини події. Важливим є конфліктний діалог подорожнього й господині, яка дозволила переночувати в хаті (та ви а^׀бо б во^׀рожкойу захо^׀дили^eс’а у л’у^׀деĭ воро^׀жит’ / а во^׀на / каже / та йа не ў^׀м^. ійу). Ключовим у наративі є іронійне висловлювання а то^׀д’і ка^׀ж’іт’ по^׀соби^eц’:а ч’орт йо^׀го бе^и׀ри й не по^׀соби^eц’:а ч’орт йо^׀го бе^ири, що дозволило подорожньому пригадати події далекої давнини.

Перекази про комедійні бувальщини сільського життя іноді ставали ґрунтом для ареальних фразеологізмів, обмежених у вживанні мешканців окремих населених пунктів. Так, скажімо, у с. Новобіла вживають фразеологізм не журись, Уляно, що має таке значення: ʻне варто сподіватися на щось добреʼ. Про виникнення цього вислову розповідають таке: Во в^ǀремʼа воĭ^ǀни прово^ǀжали сол^ǀдата ўсʼім се^ǀлом// от раз наб^ǀралосʼа призиўн^ǀикˑіў ба^ǀгато// ўсе се^ǀло ^ǀвиĭшло// ^ǀкажда ^ǀжˑінка за сво^ǀйїм чʼоло^ǀвˑіком п^ǀлачʼе// і У^ǀлʼана Х^ǀристенкова сто^ǀйїтʼі п^ǀлачʼе за сво^ǀйім чʼоло^ǀвˑіком// а Ми^ǀкола хо^ǀтʼіў йї^ǀйї т^ǀрохи по^ǀрадуватʼ// стаў на пе^ǀнʼок/ на пʼід^ǀвишчʼенʼ:а ĭ ^ǀкаже «не жу^ǀрисʼ/ У^ǀлʼано/ ^ǀпоки йа жи^ǀвиĭ ^ǀбуду/ ти ^ǀбудеш обез^ǀпечʼена» // У^ǀлʼана обнʼа^ǀла трʼох сво^ǀйіх си^ǀнʼіў і шчʼе ^ǀбˑілше зап^ǀлакала// ^ǀкˑінчʼиласʼа воĭ^ǀна/ хто ос^ǀтаўсʼа жи^ǀвиĭ/ тоĭ вер^ǀнуўсʼа до^ǀдому/ а Ми^ǀколи не^ǀма/ п^ǀлачʼе У^ǀлʼана// аж тут хтосʼ по^ǀбачʼиў Ми^ǀколу і ска^ǀзав У^ǀлʼянʼі/ шо вˑін прис^ǀтаў до однˑі^ǀйейі^ǀжˑінки з с^ǀусʼіднʼого се^ǀла і там жи^ǀве// с тих пˑір у нас шут^ǀкуйутʼ так / йа^ǀшо зна^ǀйутʼ/ шо нʼі^ǀчʼого не ^ǀбуде/ то ^ǀкажутʼ «не жу^ǀрисʼ/ У^ǀлʼано/ ^ǀпоки йа жи^ǀвиĭ ^ǀбуду/ ти ^ǀбудеш обез^ǀпечʼена» або «не журисʼ / Улʼано» (Записано від Лівінського Володимира Афанасійовича, 1936 р. н., освіта середня спеціальна; с. Новобіла, Новопсковський р-н, Луганська обл.; запис 2012 року).

У тексті засобом створення гумору став дисонанс, що виявляється при зіставленні змісту слів відданості дружині, сказаних чоловіком перед довгою розлукою з родиною (у нього залишалося вдома троє маленьких синів), і його подальшої поведінки, коли чоловік покинув сімʼю і став жити з іншою дружиною, розбіжність між словами і діями головного героя.

Перекази про виникнення прізвиськ також нерідко містять у собі комедійні історії. У рукописній книзі О. М. Погорєлого «З минулого і сучасного до невідомого майбутнього» (про історію с. Проїждже Новопсковського р-ну Луганської області) подано чимало розповідей про виникнення прізвиськ. Усі вони написані літературною мовою з елементами народного мовлення, бо побудовані на основі народних переказів. Ось один із них: Наглядачем став Рибальченко Іван Хомич (дід Затірочка). Він був природженим косарем, за день міг скосити вручну косою до 1 га жита чи пшениці. Якщо за одним косарем ставили снопи в’язати одну жінку, то за ним – дві. Але він і двох заморював.

Робив здорово і їв здорово. Одного разу йому підлили в затірку, яку він дуже любив (а тоді це була найперша страва селянина), сирої води. Опісля цього на нього напала «швидка». Та він не розгубився. Зняв штани і зостався в одній сорочці, а вона була довга, майже до колін. Продовжував косити, бо треба ж було виконати й перевиконати план (сім’я була велика), за неї давали хліба… За це йому дали вуличне прізвисько Затірочка [Погорєлий 1993, І].

На основі комедійних оповідань місцеві письменники складають гуморески, пишуть вірші. Скажімо, у селі часто чоловіки розповідають, як вони доїли корову, коли дружина кудись від’їжджала. Така розповідь завжди містить багато смішних подробиць, що й відображено в гуморесці «Під корову не сідай»: Ну шч^.е роз^ска^׀жу ос^׀тан’:у гумо^׀ресочку // нази^׀вайец’:а во^׀на «П^.ід ко^׀рову не^и с’і^׀даĭ» // пода^׀лас’а ^׀ж^.інка з ^׀дому ку^׀пити об^׀новку // дове^и׀лос’ ме^и׀н’і са^׀мому до^׀йіти ко^׀роўку // на^׀д’іў п^׀лат’:а/ похми^׀ливс’а / Ка^׀лина н’ух^׀нула // ў^׀з’яў д’іĭ^׀ниц’у / примос^׀тиўс’а / та Ка^׀лина йак дрик^׀нула // дове^и׀лос’ ў ку^׀ток ле^и׀т’іти / на^׀биў ^׀л’ікот’ / ^׀око // приди^е׀виўс’а / примос^׀тиўс’а / ^׀с’іў з ^׀л’івого ^׀боку // йа на п^׀равиĭ / з^׀ноў дри^׀кайе / ч^.іп^׀л’айе ро^׀гами // по об^׀лич^.:у попа^׀дайе хвос^׀том з рип^.а^׀хами // ди^ер^׀жи х^׀востик / ^׀кин’ ма^׀шинку / гу^׀кайу йа ^׀Л’он’і // йа тим ^׀часом то^׀б^.і ^׀синку на^׀дз^.уркайу ^׀мон’і // ^׀ледве ўд^׀вох то^׀д’і здо^׀йіли/ ко^׀рову ми з ^׀сином // ўсе це ^׀бачили су^׀с’іди // см^.і^׀йалис’ за ^׀тином // ^׀л’уб^.і д^׀руз’і пам^.йа^׀тайте / ко^׀ли з ^׀рота ^׀пахне / п^.ід ко^׀рову не^и с’і^׀даĭте / бо ро^׀гами в^׀даре // а на с^׀цену ви^׀ходила ў та^׀кому ^׀образ’і / п^.ід ру^׀койу ст’і^׀лец’ / на ру^׀ц’і д’іĭ^׀ниц’а / пе^ире^и׀в^.йазаниĭ ^׀л’ікот’ / пе^ире^и׀в^.йазане ^׀око // ў ^׀ж^.інчиному п^׀лат’:і // на голо^׀в^.і ^׀хустка // ну і приĭш^׀лос’ о^׀так же і до^׀йіт’ ко^׀рову // ну наў^׀чимс’а / в^׀рем^.а п^׀риĭде нау^׀чусь ішч^.е // (Записано від Пузанкової Любові Пантилеївни, 1946 р. н., с. Іллічівка, Троїцький р-н, Луганська обл.; запис 2013 року).

Отже, усні розповіді діалектоносіїв про смішні історії із життя сільської спільноти мають чітку структуру (обрамлення, виклад змісту, авторські ремарки). Це сюжетні наративи, у яких легко виділити зачин, зав’язку, розвиток дії, кульмінацію, розв’язку, що наближує їх до оповідань літературного походження. Вони тяжіють до детального опису подій, передачі найменших подробиць, у них найчастіше комедійною є сама ситуація, подія, поведінка односельця тощо. Засобами вираження гумору в народних розповідях є вдалі епітети, слова з експресивним значенням, дієслова з яскравим конотативним значенням, повтори, опис зовнішності дійової особи і слухачів, перифрази тощо. Значну роль оповідачі відводять конфліктному діалогу, іронійному висловлюванню, яке нерідко стає ключовим, виконує основну текстотвірну функцію.

Барсукова В. І., Топачевський С. К. Перекладацький підхід до класифікації жартів. Житомир, 2014.

Глушко М., Хомчак Л. Надсяння: традиційна культура і побут (етнолінгвістичні скарби). Львів, 2017.

Говірки Черкащини. Збірник діалектних текстів. Упоряд. Г. І. Мартинова, Т. В. Щербина, А. А. Таран. Черкаси, 2013.

Лук А. Н. Юмор. Остроумие. Творчество. Москва: Искусство, 1977.

Павлюк М., Робчук І. Українські говори Румунії: діялектні тексти. Едмонтон; Львів; Нью-Йорк; Торонто: [б. в.], 2003.

Погорєлий О. М. З минулого і сучасного до невідомого майбутнього. Т. 1. 1993; Т. ІІ–ІІІ, 2005 (рукопис).

Пшепюрська-Овчаренко М. Надсянський говір. Мова українців Надсяння (С. 88 – 266). Перемишль, 2007.

Рудницький Я. Українська мова, її початки, історія й говори. Сідней; Канберра, 1978.

Українські говірки південно-західного наріччя: тексти. Упоряд. Н. М. Глібчук. Львів, 2005.

Ястремська Т. Традиційне гуцульське пастухування. Львів, 2008.

REFERENS

Barsukova, V.I., Topachevsky, S.K. (2014). Translational approach to the classifi cation of jokes. Zhytomyr (in Ukr.).

Glushko, M., Khomchak, L. (2017). Nadiania: Traditional Culture and Life (Ethnolinguistic Treasures). Lviv (in Ukr.).

Hlibchuk, N. M. (2005) (compiler). Ukrainian sayings of the southwestern dialect: texts. Lviv (in Ukr.).

Luke, A. N. (1977). Humor. Wit. Creativity. Moscow: Iskusstvo (in Rus.).

Martynova, H. I., Shcherbyna, T. V., Taran, A. A. (2013). Cherkasy region speeches. Dialect. Collection. Cherkasy (in Ukr.).

Pavliuk, M., Robchuk, I. (2003). Romanian Speeches in Romania: Actual Texts. Edmonton; Lviv; Niu-York; Toronto (in Ukr.).

Pohorielyi, O. M. (2005). From the past and present to the unknown future. Vol. 1. 1993; Vol. II–III (manuscript) (in Ukr.).

Pshepiurska-Ovcharenko, M. (2007). The Nadian speech. Language of Ukrainians. Peremyshl, 88 – 266 (in Ukr.).

Rudnytskyi, Ya. (1978). The Ukrainian language, its beginnings, history and speeches. Sidnei; Kanberra (in Ukr.).

Yastremska, T. (2008). Traditional Hutsul herding. Lviv (in Ukr.).

Статтю отримано 09.11.2019