Типи лексичних експресивів в ідіолекті Олеся Гончара

Культура слова, 2018, № 88
УДК 811.161.2.

БОЙКО Надія Іванівна –
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української мови Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя
вул. Графська, 2, м. Ніжин, Чернігівська область, 16600
E-mail: ndu@ndu.edu.ua

Рубрика: Слово в художніх творах Олеся Гончара
Мова статті: українська

Анотація: Стаття присвячена аналізові типів лексичних експресивів, які функціонують в ідіолекті Олеся Гончара. Установлено, що в мовотворчості письменника функціонально-семантична категорія експресивності репрезентована денотативно-конотативним, конотативним та образно-конотативним типами лексичних експресивів. У складі експресивів із образно-конотативним типом лексичної експресивності виокремлено три групи: 1) оказіональні слова; 2) лексичні одиниці з актуалізованими в контексті узуальними емотивно-оцінними значеннєвими планами; 3) метафоризовані (семантично похідні) лексичні одиниці, що постали центрами індивідуально-авторських тропеїчних структур. Зʼясовано, що в ідіолекті Олеся Гончара домінують лексичні одиниці з конотативним та образно-конотативним типами експресивності.

Ключові слова: експресивність, типи лексичних експресивів, макрокомпонент, семантика, ідіолект, Олесь Гончар.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. Москва: Искусство, 1979. 424 с.
2. Бойко Н. І. Українська експресивна лексика: семантичний, лексикографічний і функціональний аспекти: монографія. Ніжин: Видавництво «Аспект–Поліграф», 2005. 552 с.
3. Гончар Олесь. Твори: У 7 т. Київ: Дніпро, 1987 – 1988. Т. 1. 1987. 550 с.; Т. 2. 1987. 717 с.; Т. 3. 1987. 559 с.; Т. 4. 1987. 589 с.; Т. 5. 1988. 487 с.; Т. 6. 1988. 703 с.; Т. 7. 1988. 656 с.
4. Гриценко П. Ідіолект і текст. Лінгвостилістика: обʼєкт – стиль, мета – оцінка: Зб. наук. праць, присвячен. 70-річчю від дня народження професора С. Я. Єрмоленко. Київ, 2007.  С. 16– 43.
5. Єрмоленко С. Я. Експресивність. Українська мова. Енциклопедія. Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. 3-є вид., зі змінами і доп. Київ: Вид-во «Укр. енцикл.» ім. М. П. Бажана. 2007. С. 175 – 176.
6. Єрмоленко С. Я., Сологуб Н. М., Ожигова О. В. «Є в письменницькій майстерності свої особливості» (роздуми про мовостиль Олеся Гончара). Рідний край. 2008. № 1. С. 103 – 118.
7. Єрмоленко С. Я. Лінгвостилістика : основні поняття, напрями й методи дослідження. Мовознавство. 2005. № 3 – 4. С. 112 – 125.

Експресивну лексику української мови традиційно виокремлюють на тлі власне номінативної (нейтральної). Обидва виразно відмінні пласти (нейтральний і експресивний) функціонують і розвиваються не ізольовано, а в тісних взаємозвʼязках, оскільки вони входять до лексичної системи однієї мови й репрезентують дві рівноправні її підсистеми.

Лексичні експресивні засоби художніх текстів позначені духовно-естетичними, емотивно-оцінними та низкою інших різнопланових засадничих інтенцій мовців. У семантиці експресивних лексичних одиниць знаходять відображення фрагменти зовнішнього світу, середовища, у якому перебувають адресант і адресат, і світу внутрішнього, обʼєктивованого через «потенційну конотаційну багатозначність мовних одиниць: у тексті реалізується одне із значень» [Єрмоленко 2005: 119].

До лексичного експресивного фонду зараховують насамперед одиниці, належні до емотивно-оцінних лексико-граматичних класів; контекстні вживання, повʼязані з відходом від стандартів та стереотипів, зорієнтовані на несподівані асоціації, мовну гру; ключові лексеми деяких художніх творів, що формують текстові категорії (ідеологеми, аксіологеми, контекстеми тощо). Мовознавці акцентують на понятті «індивідуальний стиль», що часто функціонує як абсолютний синонім до дефініції «ідіолект»: «Стиль індивідуальний, ідіолект – сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і вирізняють мову окремого письменника з-поміж інших; своєрідність мови окремого індивіда. Це поняття насамперед стосується стилю майстра слова, письменника. Стиль індивідуальний залежить від творчої індивідуальності автора, його світосприймання та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності та оцінки їх» [Єрмоленко 2007: 676]. Аналіз індивідуального стилю (ідіолекту) ґрунтується на роботі з текстами, «у яких реалізована мовна діяльність носія ідіолекту, та моделювання мовного довкілля, яке впливало (могло впливати) на досліджуване індивідуальне мовлення та формування рис тексту» [Гриценко 2007: 16].

Сутність і специфіку лексичних експресивів у художньому тексті визначає низка чинників: 1) психоповедінкові архетипи, що обʼєктивують узагальнені риси української ментальності, гумористично-іронічне ставлення автора тексту до себе та фрагментів довкілля; 2) дещо обмежена сфера використання – усне розмовне мовлення, якому притаманні такі ознаки, як невимушеність, виразність, емоційність, оцінність, субʼєктивність, динамічність, спонтанність, ситуативна зумовленість, відповідні просодичні вияви, а також жести й міміка; 3) сфера комунікації – неофіційне спілкування персонажів, яке дозволяє вживання емотивно-оцінної, образної лексики позитивного або негативного значеннєвого плану; 4) характер мовлення – емоційне висловлення, що експлікує комунікативні наміри адресанта (автора), його почуттєві стани й реакції, прагнення вплинути на адресата (читача), передати ставлення до нього та предмета мовлення (ситуацій, стану речей тощо); 5) тональність (емоційна аура) тексту (висловлення) – ласкава, урочиста (піднесена), співчутлива, схвальна, шаноблива, поблажлива, вибаглива, милостива, зверхня (погордлива), нешаноблива, іронічна, ущиплива, лайлива, нищівна (знущальна), зневажлива, презирлива тощо; 6) соціальний статус комунікантів (персонажів) – вік, освіченість, рівень культури, вихованість, толерантність тощо [Бойко 2005: 487].

Творчість Олеся Гончара належить до надбань світової літератури і визначних явищ в історії української літературної мови, одного з етапів її становлення, утвердження, розвитку та збагачення. Індивідуальний стиль, життєвий і творчий шлях видатного письменника, державного і громадського діяча, великого патріота України, неперевершеного стиліста – Олеся Гончара – був обʼєктом різноаспектного, всебічного й ґрунтовного вивчення численних лінгвістичних і літературознавчих студій. Мовознавці акцентують на індивідуально-авторській обʼєктивації естетичної функції художнього тексту, виявляючи естетичний потенціал мовостилю Олеся Гончара; самобутність його мовомислення, риси виразності, образності та шляхи реалізації експресивних кореляцій різнорівневих виражально-зображальних засобів [Єрмоленко, Сологуб, Ожигова 2008]. У полі зору дослідників перебували особливості мовного світу Олеся Гончара (Н. М. Сологуб), питання аналізу позасловникової лексики мови творів письменника (С. І. Головащук), відомі праці про глибини поетики окремих романів Олеся Гончара (П. Ю. Гриценко) та спроби проникнути до творчої майстерні художника слова (Г. М. Колесник). Здійснено характеристику наративного дискурсу малої прози письменника (Л. Козакова), проаналізовано мовностилістичні особливості фронтових поезій (О. П. Калашник), простежено стилістичний ракурс функціонування загальномовної та індивідуально-авторської фразеології (Л. Ф. Щербачук) та ін.

До актуальних проблем сучасного мовознавства належить виявлення й аналіз типів лексичних експресивів, що репрезентують індивідуально-авторську мовну картину світу, входять до складників її часопросторового континууму, увиразнюють експресивний потенціал белетристичного стилю загалом та ідіостильової системи образних засобів художньої мови Олеся Гончара зокрема. Лексичні експресиви обʼєктивують авторську мовотворчість, відбивають її національно-культурні, соціальні, аксіологічні, психічні виміри, актуалізують семантико-стилістичний, виражально-зображальний потенціал ідіолекту автора.

Вивчення типів лексичних експресивів у художніх текстах спирається на низку методологічних принципів, ураховує доцільність і важливість використання чотирьох підходів – семантичного, прагматичного, стилістичного та функціонального. Основною підвалиною експресивності конкретної лексичної одиниці є складники її семантичної структури – макрокомпоненти, що обʼєктивують емотивно-аксіологічні семантичні плани й слугують стимулами реакції на зовнішні чи внутрішні впливи, почуттєві вияви комунікантів. Семантична структура лексичного експресива – це своєрідна модель, до складу якої входять макрокомпоненти і компоненти (семи).

Граматичний і денотативно-сигніфікативний макрокомпоненти належать до базових, обовʼязкових для семантичної структури повнозначного слова (номінативного знака). Вони становлять систему взаємоповʼязаних компонентів (сем) – категорійних, лексико-граматичних та власне лексичних. Усі інші макрокомпоненти (конотативний та образний) мають статус факультативних. Проте в семантичній структурі конкретної лексеми згадувана ієрархія може кардинально порушуватися, модифікуватися. У такому разі необлігаторні макрокомпоненти актуалізуються, виходять на перший план і займають позицію ядра семеми. Нейтральні лексеми традиційно виконують номінативну функцію, підлягають класифікації на основі денотативно-сигніфікативного макрокомпонента значення й лише в спеціально організованих контекстах можуть змінювати свій статус, ставати експресивно маркованими, а отже, і протиставлятися нейтральним одиницям. М. М. Бахтін зауважував: «…емоція, оцінка, експресія не властиві слову мови й народжуються тільки в процесі його живого вживання в конкретному висловленні» [Бахтин 1979: 266]. Контекстуальна експресивність є адгерентною, тобто зумовленою впливом значеннєвих планів сусідніх лексичних одиниць. Набути статусу адгерентної експресивності може фактично будь-яка одиниця лексичної системи. Водночас в українській мові наявний порівняно нечисленний клас лексем, експресивність яких не залежить від умов функціонування, звʼязків із сусідніми одиницями, ситуацією, контекстом тощо. Такі лексеми є системно-експресивними, а їхня експресивність – інгерентною, внутрішньою.

В ідіолекті Олеся Гончара активно функціонують обидва згадувані класи експресивів. До складу одного з них належать лексеми з інгерентним типом експресивності. Це здебільшого загальнооцінні експресивні іменники, прикметники (1) та дієслова із домінувальною семою ʼінтенсивністьʼ (2), напр.: 1) – Показуха! – випалив інвалід. – Отаких розмірів грязевідстійник прилаштували нам над головою [Гончар, 6: 373]; …він чув від людей про Єльчине життя, – розважне, добре слово про неї чув… [Гончар, 7: 233]; Нестерпне створіння! І яка диявольська настійливість у досягненні своєї мети! [Гончар, 6: 88]; 2) Машини шугали по трасі сюди й туди… [Гончар, 6: 318]; …побрів у свій куток, вшнипився в якусь схему, потім став з брязкотом ритися серед свого радіомотлоху… [Гончар, 5: 84]; …ще сонячний удар трахне, впаде хрестом серед двору… [Гончар, 7: 124].

Інший різновид репрезентують лексичні одиниці з адгерентним типом експресивності, яка зумовлена контекстними умовами, впливом значеннєвих планів інших одиниць, напр.: – Чого ж це я, татуню, будяк? – Будяк як є. – Будяк до старості цвіте… Це ж я вас, батя, цитую [Гончар, 5: 103]; Кабінетна душа, ти ж ніколи керма в руках не тримав [Гончар, 7: 295]; Смійтеся, смійтеся. А мені не до сміху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першої получки причастилося і чіпляється до людей [Гончар, 7: 13].

Виокремлення типів лексичних експресивів можливе внаслідок заглиблення в семантику експресивного слова, оскільки важливо визначити роль і позицію кожного макрокомпонента як джерела і основи окремого типу лексичної експресивності. Підґрунтям експресивності лексичних одиниць є складники їхніх семантичних структур – макрокомпоненти. Концептуально важливим і домінантним із-поміж них є конотативний макрокомпонент, основу якого виформовують актуалізовані емотивний і оцінний компоненти.

1. Перший тип лексичних експресивів – денотативно-конотативний. Він репрезентований лексемами, що номінують виразні, специфічні й нетипові ознаки денотатів, виокремлюючи їх із-поміж нормативних. Останні мають нейтральні найменування, їхні значення закріплені в загальномовних словниках. Специфічні риси слугують стимулами емотивно-оцінних реакцій субʼєктів комунікації, передбачають наявність індивідуальних номінацій, напр.: Душа задубіла, стала як шкура на колгоспній клячі – вже ніякого болю не відчуває!.. [Гончар, 7: 232]. Експресив-росіянізм кляча (шкапа) у своїй семантичній структурі містить семи ʼзаморенийʼ, ʼслабосилийʼ, ʼхудийʼ (кінь), що слугують позамовними чинниками експресивності. В іншому прикладі експресивність лексеми халупа обʼєктивована також її денотативно-сигніфікативним змістом, що свідчить про особливість житлової будівлі та її специфічні ознаки: ʼневеликаʼ, ʼубогаʼ, ʼзлиденнаʼ, ʼзанедбанаʼ тощо: Туляться попід скелями нужденні халупи рибалок [Гончар, 6: 338]. Отже, в ідіолекті митця функціонує група лексичних одиниць, експресивність яких ґрунтується на нетипових ознаках, рисах денотатів. Її можна кваліфікувати як денотативно-конотативну, оскільки джерелом її виникнення є специфічний денотат.
2. Другий тип лексичних експресивів – конотативний. Він представлений лексемами, експресивність яких зумовлена емотивно-оцінною семантикою як виявом субʼєктивного ставлення до позначуваного. Простежено домінування конотативного макрокомпонента, де важливу роль відіграють такі складники, як ʼемотивністьʼ та ʼоцінністьʼ, що передбачає якнайактивнішу участь людського чинника в моделюванні, структуруванні та інтерпретації фрагментів індивідуально-авторської концептосфери. Семантика експресивів-конотативів також поєднує денотативний і конотативний макрокомпоненти, проте пріоритетні позиції належать конотації, яка структурує емотивно-оцінне ставлення субʼєкта кваліфікації до іншого субʼєкта чи обʼєкта оцінювання, напр.: – Що я бачив? У житті своєму крашанки не зʼїв! – Бідолаха, крашанки він не зʼїв, – глузливо промовив молодий ополченець [Гончар, 4: 258]; Бідненька! У папимами ще спала б, у постельці виніжувалась, а тут до схід сонця, бач, на ногах, разом з нами, варварами [Гончар, 5: 212]; …дама була ніби одягнута в якусь службову ласкавість [Гончар, 5: 324]; Це його [Уралова], білявого, аж рудого, вона [Галя] називала чорнобривчиком [Гончар, 5: 245]; – Що за хлюст? Вовчобілетник? Чого примазався до чесних людей? – напустився він на хлопця [Гончар, 2: 73]; …хотів знати, чого такий сумний цей манюній: – Свободоньки закортіло, еге ж? [Гончар, 5: 309]; Знає, шибеник, яка й пісня Тоні найбільше до вподоби, – докинув Корній [Гончар, 5: 17]. В останньому прикладі узуальний експресив шибеник (2. розм. Бешкетник) нейтралізує негативнооцінні семи й у межах висловлення виформовує протилежні – позитивнооцінні контекстуальні, передаючи захоплення персонажа кмітливістю хлопця. Такі емотивно-оцінні модифікації суголосні з текстом роману в новелах Олеся Гончара «Тронка», де Віталик Рясний – цілком позитивний персонаж. До експресивів-конотативів належить переважна більшість лексем із суфіксами субʼєктивної оцінки (мейоративи та пейоративи), «ласкаві» та лайливі слова, що слугують для характеристики персонажів, кваліфікації осіб, предметів, явищ, якостей, дій тощо. В основі емотивно маркованої оцінки лежать не логічні (раціональні) висновки, а синтезовані емоції, почуття, інтенції комунікантів, субʼєктів оцінювання. Отже, лексеми з конотативним типом експресивності в ідіолекті автора насамперед експлікують емоційні стани й емоційні реакції персонажів, вербалізують їхнє субʼєктивне позитивне / негативне ставлення, оцінювання один одного чи відтворюваних фрагментів довкілля. Обидва типи лексичних експресивів належать до зразків інгерентної експресивності, вони входять до складу системних (загальномовних) експресивів.
3. Третій тип лексичних експресивів – образно-конотативний. Його репрезентують лексичні одиниці трьох груп: а) оказіональні слова (індивідуально-авторські неологізми), що мають значний експресивний потенціал у певному контексті й обʼєктивують інгерентну експресивність. Неологізми-оказіоналізми належать до одиниць обмеженого використання, їхня експресивність базується на основі емотивно-оцінних значеннєвих планів і таких додаткових ознак, як специфічність і ненормативність, функціональна обмеженість, звʼязок із контекстом та акцентування уваги насамперед на формі слова, напр.: Ти, – звернувся він [садівник] до Данька, – вже й так маєш право до понеділка гуляти, а тебе [Валерику], вовчобілетнику, я візьму сюди, собі на поміч… [Гончар, 2: 120]; Тепер з такими жартами треба обережніше, застеріг Штепа і, одвернувшись од двірника, продовжував стишеним голосом: – Справжня шпигуноманія по місту [Гончар, 4: 38]; – Бач, уже викуклюється. – Гей, дівко! – Що ти все гійкаєш на неї, – захистив батько свою улюбленичку [Тоню] [Гончар, 5: 18]; …раптом зцапів чоловік!.. Зцапіти, зсатаніти йому недовго… [Гончар, 7: 413], смішняки, юшкоїди, невгамовець, дезертирня, радіомотлох, зітхальниця-рецензентка, каламут, сміхун, забавляка, хлопець-русочуб та ін. В ідіолекті Олеся Гончара експресивні можливості словотвірних оказіоналізмів дещо збіднені, їхня образна семантика обмежена оригінальністю внутрішньої форми; б) актуалізовані в контексті узуальні емотивно-оцінні лексико-семантичні варіанти, в яких інтенції особи (соціуму) локалізовані лише в похідних образних (зазвичай метафоричних) значеннях. Ключовим обʼєктиватором емотивно-оцінних семантичних планів слугує контекст. Він виявляє актуалізовані автором почуттєві стани персонажів крізь призму національно маркованих образних стереотипів, зафіксованих у тлумачних словниках із ремаркою перен., напр.: Ще більш витягся вгору – ходяча верства [Гончар, 6: 73] – верства (3. перен.); Тож краще, мабуть, буде повестись перед комісією на вже випробуваний манір – покірненьким телятком, ангелочком: комісії люблять, щоб перед ними стелився, щоб аж погладити себе дав [Гончар, 5: 324) – телятко (2. перен), ангелочок (2. перен); Найкращим дипломатом поміж нас в напружених ситуаціях виявляє себе Ліда [Гончар, 7: 419] – дипломат (2. перен); Тут вистачить і на вашу жінку, і на ваших діток, і на всеньких родаків, хоч їх у вас – батальйон! [Гончар, 1: 166] – батальйон (2. перен); А навкруги ніч, пожежі, війна, село кипить у гвалтах, в крові [Гончар, 6: 228] – кипіти (5. перен.); в) найбільший експресивний потенціал виявляють лексеми, що постають центрами індивідуально-авторських тропеїчних структур. Такі оказіональні перенесення породжують безліч додаткових асоціацій у звʼязку з актуалізацією периферійних сем. Контекстуальна експресивність вибудовується за своїми внутрішніми законами: шляхом помітної модифікації семантики лексичної одиниці, оновлення й розширення її сполучуваності, уведення в царину індивідуального, нетрадиційного, самобутнього, скерованого на образні, емотивно-оцінні характеристики тощо, напр.: Вихор був, вихор і є, – всміхається Ліна подрузі навздогін [Гончар, 5: 139]; Десь там моя комашня мене жде, – згадала вона про дитсадок [Гончар, 6: 91]; Хоче він, мовляв, ще внуків побачити. Щоб не зостався без насіння рід [Гончар, 7: 143]; – Тату! – але батько тільки цитьнув, як кошеняті, і знову дав волю своїм громам-блискавицям… [Гончар, 7: 138]; Вони для нього [Олекси] – то все кровопивці, кугути, жмикрути хутірські, гнойоїди… [Гончар, 7: 379]; А тепер у майстерні одразу зʼявивсь якийсь ніби кислий базарний припах, – чи не з собою принесло його оце рило, оце немите решето, що шкірилося до Ягнича своїми щербатими? Ну й тип! [Гончар, 6: 47], собори душ, квіти людяності, літо смагляве, дуелі духу, жорна оточення, змії егоїзму та ін. В останніх прикладах наявне тропеїчне емотивно-оцінне осмислення семантики узуально-нейтральних лексем, залучення їх до процесу оказіональної номінації і формування на їхній основі нових (контекстуально зумовлених) експресивних значень. Незвична референтна співвіднесеність, сформована на винятково субʼєктивному світобаченні й мовомисленні, стала джерелом збагачення адгерентно-експресивного фонду художньої мови Олеся Гончара.

Отже, в ідіолекті Олеся Гончара функціонально-семантична категорія експресивності репрезентована денотативно-конотативним, конотативним та образно-конотативним типами лексичної експресивності. У складі експресивів із образно-конотативним типом лексичної експресивності виявлено три групи: 1) оказіональні слова; 2) лексичні одиниці з актуалізованими в контексті узуальними емотивно-оцінними значеннєвими планами; 3) метафоризовані (семантично похідні) лексичні одиниці, що постали центрами індивідуально-авторських тропеїчних структур. В ідіолекті Олеся Гончара домінують лексичні одиниці з конотативним та образно-конотативним типами експресивності.

Статтю отримано 07.02.2018.