НАРИС УКРАЇНСЬКОЇ СТИЛІСТИКИ За редакцією професора Л. Булаховського

УДК 81ʼ38

Борис Ткаченко

ЛЕКЦІЯ І.
ДЕСКІЛЬКИ СЛІВ ПРО ЗАВДАННЯ
І ПРЕДМЕТ СТИЛІСТИКИ.
4. МОВА І СТИЛЬ.

Коли ми порівняємо тут «мову і стиль», це не є випадково. Правда, вище у нас говорилось здебільшого «індивідуальна, одинична мова», «мова загалу», «особливості мови»; але час уже встановити точніше одрізнення між «мовою» та «стилем». Справді, коли ми розглянемо, приміром, твори якогось письменника і встановимо щонайповніше, яких він уживає форм, яких синтаксичних зворотів, якими послугується словами і т. д. – чи буде це стилістична студія? Ні, це буде формальний опис письменникової мови, та й край. Що ми повинні зробити для того, щоб ця робота дійсно стала роботою стилістичною? А ось що.

Що таке є людська мова взагалі? Це є збір, система звукових символів, що з ними вʼяжеться певний зміст людського мислення. Коли ми, вивчаючи мову якоїсь людини, позістанем на тім, що зареєструємо зверхню, матеріяльну її сторону – оті звукові, або ж заміну їх, писані символи – це буде не те що половина діла, ба й менше того! Адже з кожним словом,  з кожнісіньким реченням в думках наших вʼяжеться безліч уявлень, асоціяцій, відчувань, безліч найтонших нюансів мислення – свідомих, півсвідомих і зовсім затьмарених. Оця психічна, середова сторона людського мовлення – це є уділ стиліста.

В нашій науці існує поняття так-званої семантики: до нього належить весь зміст людської мислі, поєднаний із зверхніми символами мовлення (крім уявлень – слухових, моторних, зорових – самих цих символів). Отже, можна сказати, що стиліст має своїм заведенням вивчати семантику індивідуальної мови. При цім, звичайно, він не може поминути й зверхньої її сторони; але ця зверхня, матеріальна сторона є для нього лиш матеріал дослідження, а не мета його. Стилістика вивчає індивідуальну мову з семантичного погляду. Коли в § 2 ми наводили виписи з різних українських авторів  і констатували в них, приміром, наявність не української або нелітературної форми («бренька»), це не був іще підхід стилістичний; натомість, коли ми зважимо зміст цього «бренька» у мовнім сприйманні і знайдемо, напр., в цьому слові, крім уявлення безпосереднього його змісту, ще й почуття певної вульґарности, звʼязане з його формою – це буде погляд стиліста.

Коли ми, вивчаючи мову поета, констатуємо в ній правильний добір якогось звучання, приміром так:

Наїживсь голений город

Бородаті бори обсіли

М. Йогансен.

– це є просте констатування мовного факту; натомість, коли ми встановимо, що це повторне звучання має збуджувати в слухачеві певні емоції, і постараємось визначити характер цих емоцій – це буде аналіза стилістична.

Людська мова являє собою процес двобічний. Певний зміст мислення тієї людини, що мовить, виявляється в певних зверхніх символах і викликає якийсь відповідний (але не однаковий) зміст у мисленні тієї людини, що сприймає це мовлення. Стиліст має перед собою в своїй роботі тільки посередню, матеріяльну частину цього процесу; від неї він може іти в той і в інший бік: «що мав  у думках той, що мовив? Як має сприйняти його мову той, що слухає або ж читає?» Як видно, стилістові випадає тут вельми делікатна робота; найпершою в ній опорною є для нього самоаналіза. При цім, щодо автора мови, він може ставити собі подвійного роду питання: 1) «чом він так сказав і що саме  мав у мислях?» 2) «для чого він так сказав і що саме хотів цим висловити?» Другий погляд придається найбільше до тих форм людського вислову, де свідома воля відограє взагалі першорідну ролю – насамперед до вислову літературного.

Закінчуючи цей розділ, спробуємо по змозі повніше визначити свій погляд на завдання і предмет стилістики. Вона має з семантичного погляду вивчати добір (систему) висловлених засобів, властивий язиковій одиниці чи язиковій групі в їх розмаїтих мовних функціях. Це визначення своєю широтою і заразом окресленість дає нам значні методологічні вигоди. З одного боку, воно може вмістити в собі шкільну, нормативну стилістику (з тією відміною, що ця стилістика перєважно не  вивчає, а  навчає); а з другого боку, надається і до такої тонкої стилістичної роботи, як теорія перекладу, де маємо, з нашого погляду, зближення і поривняний розгляд двох відмінних висловних систем (їх генетична різність стиліста цікавити не повинна) (С. 10 – 12).

ЛЕКЦІЯ ІІІ.
14. МЕЖІ ЛЕКСИЧНОЇ СПІЛЬНОСТИ
В ОДНОЯЗИЧНІЙ ГРОМАДІ.

Мовна (між іншим і лексична) спільність одноязичної громади – це є абстракція. Матеріял до цієї абстракції, зокрема на українському ґрунті, являється нам, приміром, в отаких постатях: «він ходить», «він ходит», «вун ходить», «віл», «вол», «вул», «ходитиму», «буду ходити», «буду ходив», «хлопчик з рушницею», «мальчик з ружжом», «леґіник з крісом», і т. д.

Проте, відсторонивши асі сторони цього питання, крім лексичної, свідомість мовної спільноти в рядового члена одноязичної громади ґрунтується, звичайна річ, не на історично-наукових виведеннях, а на реально-дотичних фактах. Як на один з таких фактів, ми могли б послатися на лексику так званоі «спільної», «загально-народньої», «національної», нарешті «літературної» в широкому розумінні мови, що її витворює і послугується нею кожна культурно-організована язикова громада. Але ця мовна спільність є продукт культурного розвитку; ця спільна мова є свідомо-організований витвір, надзвичайно складний у всіх своїх відгалуженнях, що обслуговують різні діяльності культурного суспільства (техніка, наука, мистецтво), і поставлений перед кожного члена даної язикової громади, як категорична норма, як конечна умова й ознака певного «високого» становища в цій громаді.

З  другого  боку,  крім  цієї  організованої  спільноти, в галузі лексики ми знаходимо спільноту інакшу – незмірно вужчу обсягом, а зате первісно природну й просту і в цій простоті непомітно-властиву свідомості кожного рядового члена одноязичної громади. Ця спільнота, кажучи загалом, обмежується і визначається тим, що є спільного в самому житті цілої язикової громади. Видима річ, що в сучасному, скажемо, світі, де суспільна диференціяція дійшла щонайвищого ступеня, межі лексичної спільности охоплюють вельми нешироке поле; а проте, при всій многовзірності життьових умов, життьових діяльної гей, цілого життьового укладу, вона таки вирізняється, ця первісно-натуральна спільність – відграничена вузьким, але значущим обсягом первісно- натуральних понять, первісно-доконечних відчуваннів, волінья, потреб та діяльностей. Щораз більше подрібнюючись, щораз далі диференціюючись, витворюючи нові відроди життьових діяльностей, нагромаджуючи розбіжні багатства спеціяльних клясових, професійно-виробничих, групово-територіяльних лексиконів, язикова громада, що їй ми приписуємо лексичну єдність, справді таки в усіх цих роз’єднувальних процесах несе з собою оте первісно-спільне лексичне ядро; і при всій одмінності способів мовлення українського, приміром, селянина (подоляка, слобожанина, чернигівця), робітника та інтеліґента, вони сходяться у своїх говірках однаковими «тіло, рука, голова, нога, груди, живіт; смерть, здоров’я, життя, хвороба, сила; ходити, їсти, любити, пити, спати, робити, відпочивати, родити; річка, земля, ліс, небо, хмара, дорога, степ, садок; радість, горе, журба, сум, задума, розум, душа, досада, втіха; великий малий, високий, низький, чорний, білий, гарний, сумний, гучний, гордий, веселий» і т. д. Ці приклади можна було б далеко поширити; в сучасній язиковій громаді безперечно такими ж елементарно-конечними виявниками спільноти є «кулемет, революція, лямпа, електрика» і т. д.

Мало того, що це ядро елементарно-спільної лексики таки справді реально існує в кожній мові; язикова громада потребує його існування, як запоруки своєї єдности і, свідомо чи несвідомо, оберігає його. Всілякого роду лексичні новини саме на цьому полі натрапляють на дужий опір, зумовлюваний здоровим соціяльним інстинктом. Є певні межі, де лексичне багатство не тільки не є потрібне, ба й шкідливе; язикова громада прагне це одного – легкої можливости порозуміння. Звичайна річ, тут говориться за тенденцію; з якихось причин – їх ми зараз не обговорюватимем – і в це вузьке поле реальної лексичної спільности може промкнутися нове конкурентне слово. При цім воно може порушити первісну лексичну спільність  у вужчих територіяльно-групових межах (на певному терені чи в певній суспільній групі), а може змагати й до того, щоб на цілому одноязичному обширі заступити собою відповідне слово спільної лексики. В кожному разі, коли це явище набирає значніших розмірів, воно є покажчиком недосконалої язикової єдности – подеколи сигналом ненормальних умов, що в них пробуває язикова громада; сюди, безперечно, треба зарахувати такі паралельні вислови, як українські народні «тиждень | неділя, човен | лодка, сокира | тупор, будинок | дом» і т. д. Звичайно ж язикова громада, коли навіть приймає до вжитку конкурентне слово елементарно-спільного значення, то виводить його з обсягу первісного лексичного ядра таким способом, що приділяє йому специфічне, вужче застосування. Так, узявши  приклади  із сучасности, вельми поширені в певних колах вислови шамать, шамло, шпалер, барахло роками лишаються, навіть і в самих цих колах, висловами особливого стилістичного забарвлення, поруч звичайних їсти, їжа, револьвер, добро, збіжжя, манаття, а виходячи в ширші язикові кола, переважно являються в них знаками певного суспільного середовища.

Найбільшу твердість, природна річ, показують у цих процесах культурно-організовані, так-звані літературні мови, виправляючи під цим поглядом випадкові розбіжності діялектів. Так, на наших очах українські слова «місто | город» дедалі розходяться між собою в літературнім ужиткові – таким способом, що слово «город» набуває значення слова літературно-неповноправного, селянського, провінціяльного. Така сама доля (з різними мотивуваннями) безперечно чекає в дальшому – як почасти вже й виявилось – і на інші подібні, ніби то рівноправні з похождення пари, як «ждати | чекати, цвях | гвіздок, поїзд | потяг, будинок | дім, чорнило | атрамент і т. д. З другого боку, в наших таки сучасних умовах безнастанного поновляння літературної мови,  найбільше  невдоволення  в культурній язиковій громаді – скажемо більше, справедливе роздратування – викликають саме ті лексичні новаторства, що порушують первісно-спільну мовну основу. Їх розцінюється, як сигнал язиково-суспільної небезпеки – подібно як завелику наявність згаданих вище рівноправних лексичних пар ми беремо за наслідок несприятливих у минулому умов існування української язикової єдности.

Цей маленький екскурс не зашкодить нам, а почасти ще й допоможе, остаточно зформулювати відповідь на поставлене в цім параграфі питання про межі мовної – зокрема лексичної – спільности в одноязичній громаді. Ця спільність у галузі лексики знаходить собі реальну основу в існуванні елементарно-конечного обсягу лексичних означень, що стосуються до неширокого кола спільних усій язиковій громаді поняттів, почувань та діяльностей. І в цьому вужчому лексичному обсягові заходять часом розбіжності – та, поперше, суспільно-язикова тенденція прагне всякчас ці розбіжності вирівняти, а, подруге, поки їх не вирівняно, ми подеколи мусимо й рівноправні варіянти зараховувати до того ж таки спільно-лексичного ядра, хіба відзначивши при цім його недосконалість; за підставу до цього має в такому разі правити нам їхнє значіння (C. 45 – 48).