Ідеалема «свій – чужий» у мовомисленні українського мігранта (на матеріалі роману А. Чапая «Понаїхали»)

УДК 811.161.2’38

БИБИК Світлана Павлівна,
доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України, вул. М. Грушевського, 4, м. Київ, 01001;
Е-mail: sbybyk2016@ukr.net
ORCID: 0000-0002-9765-497X

Анотація

У статті представлено лінгвокогнітивний аналіз сучасного прозового твору. Основу методики дослідження становить визначення трьох концептуальних ліній, які презентують ідеалему «свій – чужий» із погляду само-, взаємооцінки персонажів. Ці лінії є одним із різновидів текстових стилістичних парадигм, що складаються за асоціативно-образним і семантико-стилістичним принципами (мікрогрупи, субгрупи), відбивають ідеї та мотиви мовотворчості автора. Показано стилістичне навантаження загальновживаної лексики – назв осіб за спорідненістю, за національною та етнічною належністю, за родом занять, за територіальною належністю, епітетів-кольороназв. Відзначено семантико-граматичні та стилістичні зміни в дієслові «понаїхали», в іменниках «мама», «сирота», в особових та присвійних займенниках. Закцентовано увагу на варваризації, вульгаризації мовомислення покоління батьків та дітей, на лінгвософії поляризації членів родини за мовними, часово-просторовими ознаками.

Ключові слова: мова сучасної української прози, ідеалема, концепт, назви осіб, вторинна номінація, епітет, варваризм, вульгаризм, жаргонізм, сленгізм.

Відомий завдяки високому рейтингу в конкурсі «Книга року ВВС» (2016 р.) роман «Понаїхали» Артема Чапая (справжнє ім’я автора – Антон Водяний) – це соціальний портрет наших сучасників-українців. Усі сюжетні лінії за своїм асоціативно-образним наповненням тяжіють до ідеалеми «свій – чужий», яка реалізується в тексті через кілька концептуальних асоціативно-образних ліній: «Я і вони у світі», «Я і ми в Україні», «Я і мій світ». І це не випадково, адже «я»-центричне сприймання світу вимагає моделювання таких конкретно-чуттєвих словесних образів, які б оприявнили мовомислення українських мігрантів, що опиняються чи то в Америці, чи то в Росії, чи то в Італії…

Вербалізатори концептуальної лінії «Я і вони у світі» є базовими в розгортанні художнього потрактування глобальної проблеми міграції та соціально-культурної, психологічної адаптації людини в іншому середовищі життя – «чужому» природному, «чужому» мовному, «чужому» культурному.

Персонажам чоловічої статі з погляду «я»-центризму, «я»-розуміння автор дає функцію характеризувати усіх чужих як таких, що «понаїжджали». Нагадаємо, що виділене дієслово означає ‘приїхати в яке-небудь місце, зібратися в якомусь місці; прибути куди-небудь для постійного проживання’. Звичне для розмовно-побутової мови слово «понаїхали» закріпилося в суспільній напівофіційній мовній практиці та за останні два десятки років здобуло додаткові конотації – негативну емоційну і соціально-психологічну, екзистенційну як оцінку скупчення чужих людей у звичному для «своїх» середовищі життя: Хм. Понаїхали тут i качають права; А у Кривому Розi у нього родичi якiсь, ранiше понаїхали [у Москву – С. Б.].

На позначення людей, які є небажаними «гостями», вживається і віддієприкметниковий суржикізований субстантив «понаїхавші», варіант «понаєхавші»: А як Бiлий попробував заговорити, шо нада в натурi боротись iз понаєхавшими, загнобили його; Понаїхавшого не щовечора впiймаєш, а кiоски завжди поряд. Концептуально навантажений і оказіоналізм – стилізована під органічну російську зредуковану вимову назва зазначеної дії: – Эй, куда прешь, по-од ноги с’три, – звернувся до нього корiнний москвич, який щодня добирався на роботу елетричкою з Тверi. I тихше виплюнув: – Пʼнаехали, прохода нет; – Понаехали! Когда-то и до вас доберемся. А пока пи***й вонять к себе в Хохляндию, – ще раз копнули по ребрах, але впiвсили. – И считай, что тебе повезло. Был бы чуркой, ваще бы зарыли.

Оказіональні особові форми минулого часу понаїхав, понаїхала сприймаються як напівсубстантиви щодо будь-кого з тих багатьох, хто є «чужим» на «своїй» території, хто вирізняється національними чи расовими ознаками: Володя колись пробував тролити Сергiя: а нiчо, що у твого Айрон Мейдена чи як там його, батя понаїхав у Москву?; Понаїхав тут i будеш до наших тьолок лiзти?; Тiльки тьолцi його хустку обiрвав. Приїхала до нас, то живи по-нашому.

Ядерне поняття «понаїхавші» в широкому контексті роману А. Чапая здобуває ряд синонімічних відповідників з узагальненою семантикою – від стилістично нейтральних мігранти, заробітчани (Бусики з дому, якщо не везуть заробiтчан, їдуть практично без вантажу: ну що можна передати з дому? Хiба фотографiї онукiв, якi так швидко ростуть. Ну, трохи лiкiв. Фарба для волосся, подiбнi дрiбницi), нелегали (Оля  згадує iсторiї з наших газет про нелегалiв з Азiї чи Африки; Нашi люди, такi прекраснi, стали iнтелектуальним i трудовим фондом для Європи. А тим часом наша країна потерпає вiд напливу нелегалiв!) до зневажливих, як-от: Бiлий заохочував Кокоса, давав йому списки з адресами кiоскiв, якi належали неруським чуркам; Вiн не боявся ходити навiть у райони, де жили всякi хачi. Пiсля кiлькох зiткнень i хибної тривоги Сергiй зрозумiв, що кавказцi сприймають його за свого.

Наприкінці твору один із головних персонажів, захищаючи своє життя як заробітчанина в Росії, пояснює поліцейським свою національну належність так: – Укра-а-аинец, – протягували менти з наголосом на «а» й гортали паспорт. – А прописочка есть? Сергiй почув: – Чурка конченая. I спробував порятуватись: – Я не чурка. Я свой, свой! Його почули: – Какой свой? – Славянин. Паспорт, паспорт в кармане! Адаптація відбулася – змінена мова спілкування, змінилося національне самоусвідомлення: вже це не «я»-українець, а людина-слов’янин, протиставлена темношкірим народам південно-східної частини Східної Європи.

Хоча перші з наведених синонімів у загальномовному значенні справді стилістично нейтральні, але в контекстному – ні. Вони здобувають у сумно-ліричному авторському твердженні відповідну конотацію, розширюється і їхня контекстуальна синонімія за участі вторинної номінації (народ, співвітчизники, наші люди, інтелектуальний і трудовий фонд Європи, наш цвіт), пор.: Клекотливими клинами вiдлiтають з рiдної землi мiгранти й заробiтчани, й довго ще вчувається, наче з далечiнi лине їхня тужна журавлина пiсня.

Колись спiввiтчизники скажуть про них: «Нашого цвiту – по цiлому свiту». Може, й не саме цими словами, але точно скажуть. А поки що їх оплачуть, бо рiдна країна не могла втримати, не вмiла цiнувати той цвiт.

Мудрий та мужнiй народ перед лицем зубожiння найбiльше цiнує своїх дiтей, бо вони – майбутнє народу. Матерi жертвують найцiннiшим – можливiстю бути поряд iз дитиною. Батьки розлучаються зi своїми синами та дочками, яких так люблять. Але чи можна звинуватити матiр, чи можна звинуватити батька, котрi не хочуть, аби їхня дитина все життя зазнавала приниження злиднями й голодом?

Міркування автора про буття мігрантів супроводжує нове протиставлення: інтимізованого займенника «ми» внутрішньому «я» конкретного мігранта. Адже ті, що виїхали на заробітки – це ті старші із сучасних поколінь, які, як їм думається, працюють в ім’я тих, хто лишається в Україні, – дітей: Ми, старшi, вже якось добудемо. Ми вiддамо все заради наших дiтей. А нашi дiти хай уже трохи перетерплять – зате виб’ються в люди. Хай дiти отримають шанс на гiдне майбутнє.

Концептуальна лінія «Я і вони у світі» актуалізує інтимізувальну стилістичну функцію займенника «наш», усе означене ним маркує точку оцінки «іншого», «чужого». Протиставленими стають у широкому контексті «наша країна – країна перебування персонажа» (I мiнiстр внутрiшнiх справ розповiдає, як нашу країну перетворюють на вiдстiйник для нелегалiв, якi не доїжджають до Шенгену); «наші рослини – рослини іншої країни» (Праворуч по вiале Вольтурно росли велетенськi сосни, якi вiд наших вiдрiзнялися круглими кронами. Дуже гарно, але по-чужому. Сумно). Ця інакшість викликає у персонажа-мігранта пригнічене психологічне відчуття, дискомфорт. Виняток – бруд, бруднота, сміття, які ототожнюються з рідним: Потiм Юра вечiр i пiвночi чекав на пересадку у Хʼюстонi. Далеко вiд станцiї не вiдходив. Станцiя брудна, як у нашому райцентрi.

Уживання субстантива «наші» на позначення українців в інших країнах – це також стилістична ознака роману А. Чапая. У такому разі наші протиставлені іншим, зокрема й корінному населенню (Триповерховий коричневий будинок. У п’ятикiмнатнiй квартирi живуть п’ятнадцятеро наших. Бригада з Косова), іноземцям-мігрантам, яких наші почасти сприймають негативно, зневажливо іменуючи ці: Нашi так не поводяться! – Як «так»? – Ботанти. От буде Бiлий Сад переповнений цими.

У романі «Понаїхали» особливо закцентовано увагу на мовному питанні, на сприйманні чужої мови в іншомовному середовищі, де опиняються персонажі-мігранти. Говорити українською – означає говорити рідною мовою навіть там, де тебе не зрозуміють, але ти мусиш вербалізувати себе, свої думки, почуття, емоції, своє ставлення, бо інакше ніяк, говорити своєю мовою в чужомовному середовищі означає не втрачати себе самого: – Через терни до зiрок, – сказав Юра. Вiн сказав це крiзь зуби й по-нашому, бо пояснювати культурнi конотацiї ламаною англiйською було б надто довго, та й усе одно Ельвiн не зрозумiв би.

В аналізованому творі при перевазі української («нашої солов’їної»), стилістично навантажені ще англо-, італо- та російськомовна побутові стихії, а то й мова жестів (Трохи побазарили ламаною сумiшшю кiлькох мов, а бiльше жестами. Мейдин, правда, тримався на вiдстанi, шоб якшошо, я не з ним). Заробітчанин Юра в Нью Орлеані зачудований англійською, яку він знає не дуже добре: Ух, яка у нього мелодiйна, ритмiчна мова. Нiби спiває. Ваша мова соловʼїна! Це тобi не мiй акцент. Москоу iнʼяз. Він прислухається до вимови й може ідентифікувати корінного американця і мігранта: Ельвiн мислив iспанською й перекладав свої думки на погану англiйську. Так само мовну специфіку відразу зауважує його дружина Ольга, яка їде на заробітки до Італії: – Олґа? – з наголосом на другий склад сказав молодий чоловiк i простягнув руку. – Роберто; Роберто, чорнявий молодий чоловiк, заговорив швидко-швидко, Оля нiчого не розумiла, тiльки блаблаблащi-конощi-парлящi. Стiльки шиплячих. Оце – милозвучна iталiйська? Бо всi ще вiд школи знають, що наша солов’їна друга за милозвучнiстю пiсля iталiйської.

Автор роману «Понаїхали» загострює проблему варваризації української мови, мовомислення українців нашого часу, однією з причин яких є спорадичне заробітчанство. Тому не встигає «перемкнути мовний код» Юра, який тільки-но приземлився в Росії (– Эй, по-од ноги с’три! – почув вiн. – Соррi, дьюд, – сказав Юра. – Че?). З мовою він засвоює соціокультурні кліше, життєві сентенції: Як мене навчили в Америцi, лет байгонз бi байгонз. Що минуло, того не повернеш.

Не оминув А. Чапай і своєрідності вимови західних та східних українців, яку особливо помічають персонажі під час міграційних переїздів: – А чо так криємось? – Сергiй показав на пластикову пляшку. – Так мусора ходять. Останнє слово гуцул вимовив так: хоґєт; – Хлопче, який зараз руфiнг? – сказав Юрi вусатий дядько. Навiть у словi «руфiнг» вiдчувається западенський акцент.

Із мовою у свідомості мігранта-заробітчанина вкорінюються відповідні комунікативні, ціннісно-аксіологічні, соціально-економічні стереотипи, які автор доносить читачеві у невласнепрямій мові. Почасти американізм дублює український відповідник: Юра перейшов по мосту над колiями по Пiвнiчнiй Клеборн. Починався Девʼятий округ. Ninth Ward; Тепер Новий Орлеан знову the murder capital of the USA: мiсто з найбiльшою, у пропорцiї до населення, кiлькiстю вбивств; На Конгрес Стрiт iз приходом тепла почався волонтерський сезон. Повертаючись iз Блюз Бару, Юра спав кiлька годин, а тодi вставав прибирати порожнi будинки, знищенi повiнню. Процедура називалася gutting, вiд слова gut, кишка, i справдi нагадувала чищення кишок зсередини. Мотлох, пiдтоплений та перевернутий водою минулої осенi, за зиму пiдгнив; Пiсля робочого дня на автонавантажувачi Баррi виконував замовлення як тесля. Юра тепер став carpenter’s helper, помiчник теслi; Жодного расизму, просто мiсцевi чорношкiрi проли не могли собi дозволити працювати фул-тайм безкоштовно.

Так само і дружина Юри, Ольга, в Італії спостерігає чимало нового в щоденній культурі, відзначає звичність для італійців певних предметів, реалій, що мають специфічні назви: Бруна привезла матерi кросiвки та двi палки, схожi на лижнi. Це називалося nordic walking. Гуляти з палками; З роботи Бруна повертається у хату в Равеннi, де албанська служниця вже наготувала дiтям Бруни борщ – чи як ото у них, мiнестра; – А у мене через два мiсяцi якраз пермессо дi соджорно закiнчувалось, – iз жахом розширив очi заправник. – Пiшов на першу-лiпшу роботу. I то, хлопчє, тєжко тут мужику роботу знайти. Якщо тобi жiнка не помагає – нiчо у тебе тут не вийде.

Отже, текст роману «Понаїхали» має просвітницьке навантаження, він занурює читача в побутову лінгвокультуру народу, який дає засоби до життя, а разом із тим мимоволі нав’язує українству свої реалії, свій лексикон, свої комунікативні кліше. Почасти в головах персонажів утворюється мовний колаж (макаронічне мовомислення): вони не знають напевне, коли в них актуалізуються ті чи ті знання з пістрявого мультикультурного середовища, яке руйнує «я»: …щастя кришиться. Кришиться. Розпадається. Things fall apart, Ельвiн. El undo cae, yo caigo. Dejale que caiga, puta mierda. Нормальок я научився вiд тебе? Ха-ха. Де там ваша морена? Хай твої вiд неї вийдуть. Давай ще по однiй. Фух. Водяра водярою цей їхнiй бурбон. Все. Пiшов. Гутен таг, фройляйн.

Один із центральних персонажів – мігрантка Ольга – усіх чужих сприймає стилістично нейтрально як незнайомців (На набережнiй Оля вiдчула сильнi запахи рослин. Багато рiзних запахiв. Густо-насиченi, приємнi – але всi незнайомi).

Ідеалема «свій – чужий» вербалізована в цій концептуальній лінії і за допомогою ключових епітетів, виражених прикметниками на позначення ознаки за місцем народження / проживання, як-от: тернопільський, косівський, вижницький – італійський; лос-анджельський – московський (Пiсля лосанджелеського, московський аеропорт нагадував вокзал у Бiлому Саду).

Ще одна концептуальна опозиція – це «чисте – брудне». Так само, як і попередні контрастні прикметники, ці означення мають різну оцінну функцію: сприймання брудного на чужій землі передає загальний емоційний стан самотності й ворожості до чужоземного (Юра їхав у Новий Орлеан перекладними Грейхаундами. З ним їхали переважно негри та мексиканцi. Верещали дiти. В одному з автобусiв було наригано посеред проходу. Всi переступали через зелену калюжу; Брудний вагон, штин. Вдома, в чистотi та при жiнках, не сидиться їм; Коли Сергiй пiдсiв у вагон забацаного поїзда на Москву, заробiтчани з Захiдної були вже розiгрiтi). При цьому бруд у власній країні протиставлений чистоті на чужині, яка дає заробіток, хоч і нелегкий: Сергiй плюнув на сходи. Ну i засраний у Кокоса пiдʼїзд; Що не так? Що шкребе зсередини? А! Будинки не облупленi, дахи не проваленi, дерева не поваленi, електричнi дроти цiлi, не захаращенi тротуари, нема запустiння – на вiдмiну вiд тих районiв Нового Орлеану, до яких Юра звик.

У романі наскрізним є контраст білого й чорного у прямому та переносному значенні: протиставлені білий і чорний, сірий день як маркер психологічного стану персонажа (Вiн зiйшов на перон серед сiрого дня. Бiлим такий не назвеш. Погода мерзенна), біла і чорна, смаглява шкіра мігранта (Так, дуже зручно, похмуро думав Юра. Я бiлий, я зливаюсь iз оточенням. На вiдмiну вiд латиноамериканцiв, я не стирчу, як поранений великий палець. Якось на заправцi бiля Lowe’s ми, нелегали, обговорювали мiмiкрiю. Всi заздрили менi, та ще одному дуже молодому хлопцю з Гондурасу – той з Карибського узбережжя, чорний, як мiсцевi чорнi. Полiцiя не палить; Ну але бiлi рiзнi бувають, нє? Батя, хоть i поц, на вигляд був якраз арiйцем, а Сергiй пiшов у маму: карi очi-чорнi брови, ну i в родичiв по материнськiй лiнiї: трохи смаглява шкiра, темне волосся. А що, i нiмцi теж такi бувають), райони проживання – для білих і чорних (– Ти снiжок, – сказав вiн. – Ти приїхав у мiй чорний район i в моєму районi ти називаєш мене брехуном).

Отож, кольоропозначенням традиційно надано психологічні оцінні функції.

Концептуальна лінія «Я і вони у світі» актуалізує відмінності в народних традиціях святкування, зокрема персонаж-мігрант в Америці спостерігає місцевий карнавал Mardis Gras, Жирний Вiвторок, який він і його нинішні друзі-заробітчани порівнюють із власною культурою святкування, зокрема українець – з Масляною: Mardis Gras, Жирний Вiвторок. Вулицею сунуло щось типу карнавальної процесiї, однак це дуже умовно. Хтось у костюмах, хтось просто пʼяний. Хтось iде у протилежний бiк тротуаром. I какофонiя: з кожних дверей реве iнша музика. Кожен бар намагається перекричати сусiднi. Наскiльки розумiв Юра, мiсцевий карнавал, як аналог у Бразилiї чи наша Масляна, мав означати свято релiгiйних людей напередоднi Великого посту. Тiльки навряд чи добропоряднi католички минулого отак напивались, щоб потiм показувати всiм, попри кого проходили, голi груди. А дарма – i Юра продовжував ґвалтувати свiй бiдолашний голос:

– Happy Mardi Gras folks!

У нас такого нема, – казала Юрi бразилiйка, яка приходила вже четверту нiч поспiль. – У Бразилiї так не роблять.

За кордонами власної країни приходить усвідомлення «іншості» музичних уподобань, звукового тла, у якому живуть українці: протиставлені, наприклад, шансон і блюз, джаз: Зате в Новий Орлеан я вже закохуюсь. Музика! Це не шансон у бiлосадських маршрутках. Юра йшов по Бурбон Стрiт. Блюз iз одних дверей. Джаз iз iнших. Очевидно, у чужомовному середовищі дуже загострюється сенсибілізація, адже це стресова ситуація; зростає чутливість до звуків взагалі – звуків природи, звуків природної мови, звуків музики.

Ідентифікатами чужого в романі А. Чапая є назви національностей і народностей. По лінії концептуалізації «Я і вони у світі» вищу оцінку здобувають європейці (Я ж не якась азiатка чи африканка) та американці: Юра їхав у Новий Орлеан перекладними Грейхаундами. З ним їхали переважно негри та мексиканці; Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями – у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями.

Концептуальна лінія «Я і ми в Україні» сформована навколо ключового концепта – сокращонка: – Наш тоже дома, – кивнув брат Кокоса, який усе-таки пiдкрався й пiдслухав. – Сокращьонка. І невипадково це саме слово-покруч на позначення процесу скорочення робочих місць, а потім і усічення всіх соціально престижних ролей, які виконує людина-професіонал, людина як член родини. Із цим концептом асоціативно-образними лініями пов’язані всі інші лексико-семантичні, функціонально-стилістичні аксіологічно наповнені групи номінацій.

Зазначена концептуальна лінія вербалізована насамперед у назвах осіб. Усі вони з негативною конотацією, притаманною їхній внутрішній формі або набутою в контексті.

Одна з груп – це назви за видом професійної діяльності з часовим маркером, як знаки людей, сформованих до початку 90-х років ХХ ст.: лікар, вчитель, бухгалтер, науковець, а також інженер, який тепер нікому не потрібний (Каже, що на iнженера хоче йти, як батьки. Але чи треба воно зараз? Кому в цiй країнi будуть потрiбнi iнженери ще через пʼять рокiв? I хто в цiй країнi взагалi потрiбен?), ширше – узагальнені структури на зразок «людина з вищою освітою», «людина з двадцятилітнім стажем роботи й одним записом у трудовiй книжцi» (Зразу пiсля знайомства Оля спробувала заговорити про те, що вона – не така, як звичайнi мiгранти, а людина з вищою освiтою, iнженер). У результаті назви осіб, дискваліфікованих в Україні через неоплачуваність праці, незапитаність досвіду, стають протиставленими назвам інших видів менш престижних професій мігрантів: вчителька – баданте, науковець – баданте (Тернопiльська вчителька, а нинi iталiйська баданте, боялася великих європейських мiст: там багато арабiв i негрiв). Як і інструменти, якими вони виконують свої обов’язки: інтеграл, судно: Я могла пiти в НДI кiбернетики. Мене кликали в НДI телекомунiкацiй. А зараз. Цiкаво, я вiзьму хоч найпростiший iнтеграл? Нi, я вiзьму судно й пiду допомагати бабi Олiмпiї, яка вже не може сама ходити на унiтаз.

Новим явищем для України кінця ХХ ст. стали назви осіб без виду діяльності: Не утриманцi. Тiльки Олин чоловiк офіційно працював на «Бiлосадмашi», а чоловiк Бiлейчучки числився безробiтним.

Усвідомлення особи як мігранта супроводжується негативною самооцінкою, адже ця назва входить в асоціативно-образний ряд номінацій на позначення негативних соціальних явищ: Олю теж трохи хвилює загроза, яку несуть мiгранти. Останнiм часом про це багато говорять по телевiзору. Он недавно сам мiнiстр внутрiшнiх справ заявив: мiгранти несуть iз собою злочиннiсть, наркотики й екзотичнi хвороби. У свідомості людини актуалізоване ранжування подібних собі за сортністю, тобто мірою якості: «Ми, палестинцi, навiть не третiй сорт людей, а четвертий», – казав Алi дiвчинi Машi, з якою познайомився вже тут, студентом-медиком. Вона закохалась у нього.

Увесь цей ряд перемін, які спостерігає автор і транслює читачеві через невласне-пряму мову персонажа, його роздуми, розгортається потім. А на початку твору невипадково зневажливо іронічно один із негативних персонажів іменує гуманітаріїв жаргонним гуманоїдами, освічених – сленговим ботани: Зате Володя явно інтелектом вдався. Хоч i гуманоїд. Гуманоїдами Юра iронiчно називав гуманiтарiїв; Вован? Та вiн ботан.

Зазначені елементи соціолектів – це не лише вторинні номінації книжних назв осіб за професією і видом діяльності. Сторінки роману «Понаїхали» рясніють зневажливими, згрубілими, лайливими, суржиковими номінаціями, якими називають українці один одного в Україні: батя, або мудила кончєний; до співробітниці – матiльда хитрозада; студiк-першокурсник та ін.

Серед назв осіб за належністю до політичних течій, громадських організацій є чимало зневажливо-лайливих: Сергiй зробив мiну й заговорив високим надтрiснутим голосом, явно когось пародiюючи: – «Ми па-а-атрiоти, а не ксе-е-енофоби». Бе-е-е. Сцуть, як вiвцi. Лiбєрасти кончєнi. Притому що бiльшiсть западенцi. А настоящi патрiоти, якi шота роблять, блiн, є тiльки в Харковi та в Луганську. I тепер у Бiлому Саду, благодаря Санi; Шавками називались усякi лiберасти, а особливо антифа.

Правда, органiзованої антифи в Бiлому Саду нема, то шавками в широкому розумiннi стали всi незгоднi з «Бiлими вовками».

Мова роману засвідчує прикметні зміни в лексико-тематичній групі назв осіб за спорідненістю. Негативно забарвлене узагальнювальне словосполучення «розбита сім’я»: Або розповiдали iсторiї про розбитi сiм’ї. Про те, як з вiд’їздом такої-то родина покотилася пiд укiс. Про те, як чоловiки спиваються й починають гуляти. Про те, як дiти сприймають матерiв як банкомати й не цiнують того, що матерi для них роблять.

Новий семантичний відтінок здобула і назва «сирота». Так, фактично це дитина без батьківського піклування. Але в нових суспільно-економічних реаліях діти ставали сиротами при живих батьках, які виїхали за кордон України, щоб заробити їм на проживання і навчання: Живете з Володею неприкаянi. При живiй матерi… сирiтки; Але все одно лишаються вечори, коли Уляна з бабусею вдвох, а та шукає приводiв пригостити її солодким, яке Уляна не любить, погладити Уляну по головi й назвати її цим гидким словом. Сирiтка. Бабуся Уляни почула десь по телевiзору фразу «соцiальне сирiтство» й тепер тулить її куди треба й не треба. А я не хочу почуватися сиротою, i не хочу, щоб мене так називали, у мене батьки є, i не називайте мене так, вiдчепiться.

Так само змінилася зовнішня і внутрішня форма номінації «матір». Прикладка банкомат засвідчує відчуження між членами родин і посилення саме фінансово-економічної залежності: Мама-банкомат, матушка по скайпу?

Письменник цитує вiрш заробiтчанки Марiї Бiлик «Епiграма на листи вiд чоловiка», який засвідчує в іронічній формі також зміни у стосунках чоловіка і жінки: він висловлює вдячність за машину, за гроші, які поки що змушують його підтримувати зв’язок із дружиною:

Добрий день, моя Марусю!
Я за тебе так журюся,
Щоб була ти там здорова
Та прислала грошi знову.
Iще скажу тобi, Машо,
Що неважнi справи нашi.
Любим добре ми поїсти,
У лiмiт не можем влiзти.
За тобою дуже скучив
(Думаю, що в серце влучив!).
Вдячний тобi за машину,
Вишли грошi на бензину.
Я у неї як сiдаю –
Кожен раз тебе згадаю.
Тож за мене не журися
Й ще на трохи там лишися.
Я вiдважний чоловiк,
Почекаю два чи рiк.
Дуже люблю i цiлую,
Портрет з тебе вже малюю.
Дорога ти моя Машо!
Яка ж сильна любов наша:
Ти в далекому краю
Грiєш душу тут мою.

Концептуальну лінію «Я і ми в Україні» створюють також аксіологічно марковані мікроконтексти з вкрапленнями-лайками, жаргонізмами, елементами просторіччя, які характеризують вульгаризовану мову соціально неадаптованих юнаків-містян: Ото ржачно, що китайоза начепив таке на себе. Хоть би нашi його з цим значком не спалили, бо йому пиздарики. Добре, що вiн уже на автобус. Прощавай, Лю Сяо! Мейдин написав китайцевi на листочку «Кривий Рiг», щоб той у Днiпрi знов не лоханувся; А напарник до кiнця змiни нехило напивався; Каже, у них у Пекiнi батьки побагатші вiдправляють дiтей по Оксфордах i Гарвардах, ну а середнiй клас, тiпа, до нас; Кокоса не було: його в табiр не пустила мамка, не було дєнєг на дорогу.

Автор роману розгортає події в місті Білий Сад, назва якого актуалізує позитивні асоціації – білий, чистий, розвинений, родючий. Натомість усюди за принципом контрасту – негатив, знервованість у стосунках, «забруднена», груба мова. Саме місто у грошовитих «нових» хазяїв здобуває латинське «чуже» оформлення (на обличчях!), із яким футболісти відстоюють його честь у змаганнях: У половини хлопців теж були на обличчях футбольнi фанатськi хустки з написом Bily Sad.

Мабуть, невипадково очужені, відштовхнуті від «свого» юнаки кидають і Пласт: Може, якраз за це Бiлого поперли з Пласту. Валити треба, коли звiдси валять такi люди. Особисто Сергiя, крiм усього, у Пластi давно пiдхарювала дiяспорська мова: лещатарський спорт, кошикiвка, юначки. Бллллл.

Отож, концептуалізована «сокращонка» пронизала скорочення всього СВОГО для українців в Україні.

Концептуальна лінія «Я і мій світ» не менш важлива в романі «Понаїхали». Це лінія, яка підкреслює стан самотності кожного з мігрантів. Про це свідчить і лексичне наповнення роздумів персонажів, і морфологічне оформлення фраз за допомогою заперечних часток, як-от: Роберто поїхав. Порожньо. Самотньо. Край свiту. Де я. Що я тут роблю. Не бiля Юри. Не бiля Сергiя. Не бiля Володi. Край свiту. Порожньо. Холодна кiмната. Шум моря. Розпакуюся ввечерi. Море; Нє, треба вiдтарабанити цi пiвроку й вертатися додому. Бо це не жизнь… Символами самотності стають мертві медузи на березі моря-життя, лексеми на позначення холодної вогкості житлових приміщень-кліток: Море шумить. Пляж мокрий та холодний. На нього штормом повикидало смiття. В пiску гниють великi, в лiкоть дiаметром коричневi медузи; У будинку так само вогко, конденсат на стiнах, волога постiль, холодильник робить пi-пi на себе – зате надворi благодать. Хата перетворюється на оббиту бiлими кахлями клiтку. І, як не дивно, – бібліотека, книжки, читання, яке оживляє думку. А якщо книжка недосяжна, то далі – розпад особистості: Бiблiотека Iron Rail розмiстилась у закинутому металопрокатному цеху. Частина високого примiщення просто вiдокремлювалася книжковими шафами. Залiзна стеля була недосяжною. За iмпровiзованою стiнкою з книжкових шаф працювала велосипедна майстерня. Звiдти лунало тихе брязкання ланцюгiв.

Патрiк пройшов до книжкової стiнки:

– Читав Чiнуа Ачебе, нiгерiйця? Юра заперечно хитнув головою. – Спробуй, ось. Things Fall Apart. Розпад. Розпад, який починається непомiтно, з невинних дрiбниць, наростає й несподiвано виявляється незворотнiм.

Концепт «Я і мій світ» – це такий ракурс, з якого письменник змальовує міграцію українців, і не тільки у світі, а й у межах внутрішніх духовних, морально-психологічних кордонів, про що свідчить відповідна метафорика в міркуванняхузагальненнях: Мама, здається, втратила орієнтири; Життя мiж заробiтками та домом прискорювалось. Минало, нiби сон. Прослизало крiзь пальцi.

Маркерами «мого», «свого» є епітети, а не власні імена (!!!), на позначення місця походження мігранта, як-от: Вижницька й косiвська жiнки пiшли наздоганяти мусульман. Оля ввiчливо вiдмовилась iти в «Карiтас»: вона вранцi поснiдала в Червiї. Саме за такими ознаками Оля в Італії відчуває зв’язок з чимось рідним.

Персонажі поставлені автором у різні природно-географічні, мовно-культурні, економічні умови. Але всі мігранти-заробітчани стягнені трьома асоціативно-смисловими лініями ідеалеми «свій – чужий», які вербалізуються через характерні номінативні, номінативно-оцінні комплекси. Саме спираючись на таку стилістичну модель, А. Чапай акцентує увагу на екзистенції сучасного українства, на трансформації мовно-культурної свідомості покоління «батьків та дітей».

Статтю отримано 21.11.2019