Українські поетичні покоління другої половини ХХ століття: мовно-естетичний аналіз

УДК 811.161.2: 801.631.5

ДЯДЧЕНКО Ганна Вікторівна,
кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри мовної підготовки іноземних громадян Сумського державного університету, вул. Римського-Корсакова, м. Суми, 240007
E-mail: h.dyadchenko@drl.sumdu. edu.ua
ORCID: 0000-0001-5325-1434

Анотація

Розглянуто критерії хронологічної та мовно-естетичної стратифікації української поезії кінця ХХ століття. Для констатації співвідношення традиції та новаторства використано поняття поетичного покоління. Здійснено аналіз мовотворчості літературних поколінь другої половини ХХ століття – шістдесятників, сімдесятників, вісімдесятників і дев’яностників. Наголошено, що головними креативними принципами українського поетичного текстотворення розглядуваного періоду є мовновиражальна свобода, аполітичність, різновекторність естетичних програм, образно-естетичний релятивізм, творчий деструктивізм, іронічність, “антипоетичність”, ускладнена метафоричність, асоціативність, Акцентовано своєрідність поетичної мовотворчості другої половини XX століття в контексті національної мовно-естетичної традиції.

Ключові слова: поетичне покоління, шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностники, мовомислення, поетичний словник, образні засоби, постмодернізм, ідіостиль.

 

---

Вивчення поетичної мови як функціонального різновиду української літературної мови – це багатоаспектне осмислення тяглості мовновиражальних та образно-естетичних традицій, їх часопросторових змін з урахуванням специфіки літературних течій, мистецьких шкіл та індивідуальних стилів [Єрмоленко 1999: 211].

Український літературний процес кінця ХХ століття – явище естетично й концептуально різновекторне, неоднорідне. Ці особливості умотивовують стабільність дослідницького інтересу до поетичної мови цього періоду, зокрема з погляду взаємодії в ньому канонічних та індивідуальних стильових тенденцій, традиційного і новаторського. Для з’ясування цих питань продуктивним виявляється поняття поетичного покоління та окреслення кваліфікативних ознак стильової, часової та індивідуальної художньої норми. Поняття художньої норми набуває особливої методологічної актуальності у зв’язку з тим, що стратифікація літературного процесу за поколіннями, а літературних поколінь – за десятиліттями дослідники поетичної творчості (і мовознавці, й літературознавці) сьогодні вже визнають методологічно некоректним і необ’єктивним, тому дедалі частіше відмовляються від нього (В. П. Моренець, О. О. Маленко) або застосовують його як доповнювальний. Тим часом «визначення часових, просторових та ідіостильових параметрів стильової художньої норми, опис типологічних та історичних тенденцій її становлення дає змогу продемонструвати системні зв’язки з літературною нормою, об’єктивно окреслити загальну картину розвитку національного художнього стилю» [Cюта 2017: 26].

Застосування згаданого вище «поколіннєвого» критерію дає підстави вичленувати в літературному процесі другої половини ХХ століття низку літературних поколінь: шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники, дев’яностники, (дев’ятдесятники, девʼяностівці, дев’яностики) [Лебединцева 2009: 36]. При цьому саме поняття «літературного покоління» пов’язують не так із віком, як із світоглядними орієнтирами, з особливостями образно-емоційного сприймання й зображення навколишнього світу. Іноді демаркаційними лініями для розрізнення літературних поколінь слугують соцокультурні чи соціополітичні події або явища (як-от Чорнобильська катастрофа, розпад СРСР тощо). Наприклад, з огляду на ідеологічно-державотворчу значущість розпаду СРСР у єдиний поколіннєвий сегмент об’єднують поетів 1980-х і 1990-х років як представників постколоніальної культури, натомість усі соціокультурні явища, що розвивалися в умовах опозиції до офіційної влади, зараховують до шістдесятництва [Дністровий 2001: 18 – 20; Харчук 2008].

Ураховуючи базові світоглядно-естетичні концепції, письменників 1970 – 1990-х рр. стратифікують на: 1) представників «герметичної» поезії (поети Київської школи й «метафористи» 1980-х рр.); 2) «бубабістів» та їхніх послідовників («Пропала грамота», «ЛуГоСад», В. Цибулько; хронологічно вони опиняються на межі 1980 – 1990-х років, тому спостерігаємо неузгодженість щодо їх зарахування то до вісімдесятників, то до дев’яностників; 3) поетів 1990-х років як представників «першого вільного покоління» [Лебединцева 2009: 36 – 37].

Дискусійним через очевидну некоректність є також розмежування творчості поетів 80-х рр. ХХ ст. на власне вісімдесятників (або перших вісімдесятників) та молодших вісімдесятників. Перші увійшли в українську літературу на початку 1980-х років, а їх творча свідомість формувалася в контексті «застійних» 1970-х (Н. Білоцерківець, В. Герасимʼюк, І. Римарук, Т. Федюк, О. Забужко, І. Малкович, П. Мідянка). Натомість творчий світогляд молодших вісімдесятників (хронологічно належать до другої половини 1980-х років) був сформований в атмосфері перебудови й «постчорнобильського синдрому» (К. Москалець, В. Цибулько).

Найбільш контроверсивним залишається критерій стратифікації творчості поетів, які належать до літературного авангарду, розвинутого на межі 1980 – 1990-х років. Як митці вони формувалися під впливом літературної та культурної ситуації 70 – 80-х років, а реалізували свій творчий потенціал у 90-х рр. (групи «Бу-Ба-Бу», «ЛуГоСад», «Пропала грамота»). Такий статус своєрідної зв’язної ланки між двома поколіннями іноді зумовлює зарахування «бубабістів» то до покоління вісімдесятників (за хронологією), то до дев’яностників, де їхня естетична концепція виглядає природніше.

Докладна стратифікація мовно-літературного процесу другої половини ХХ століття дає змогу детальніше простежити й чіткіше визначити хронологічні особливості розвитку української поетичної мови з погляду співвідношення в текстах традиційного й новаторського, адже «історія того, як і чому змінився склад мовних засобів, прийнятих у традиційному вживанні, і є […] історія поетичної мови» [Винокур 1959: 389].

Таку принципову світоглядну позицію шістдесятників, як спротив тоталітарній системі, у 1970-ті рр. показово доповнює посилення в поезії інтимного й філософського струменів, розвиток мотивів міфологізму, заглиблення в національне світовідчуття. У зв’язку з останнім у поетиці помітно інтенсифікується фольклорний складник – і на рівні орнаментування віршів пісенними ритмами, і особливо на рівні активізації вживання фольклорних образів та символів як компонентів поетичного словника (С. Я. Єрмоленко, Л. О. Пустовіт, Л. Г. Савченко, Н. О. Данилюк, Т. П. Беценко, О. О. Маленко).

Помітний лінгвоестетичний феномен в українській поезії другої половини ХХ століття – Київська школа поезії, що була сформована в 1965-1968 рр. у студентському середовищі Київського університету, у 70-ті роки фактично стала андеґраундом, однак знову повернулася в літературний процес у 80-ті роки ХХ ст. [Дударенко 2004; УЛШГ: 24]. Основний креативний принцип поетів Київської школи, за словами одного з її чільних представників В. Кордуна, – це свобода в усіх її виявах: свобода поетичної творчості, свобода особистості, свобода народу [Кордун 2009: 29].

Серед найбільш знакових імен, які сьогодні асоціюються з діяльністю Київської школи, – М. Воробйов, В. Голобородько,

М. Григорів, В. Кордун, В. Рубан, С. Вишенський. Водночас уявлення про цей літературний феномен не варто обмежувати будь-яким переліком імен, оскільки «це динамічне коло, яке змінювалося відповідно до знаходження тим чи тим її представником свого шляху в літературі та житті. Водночас їх об’єднувала спільна основа світобачення та естетичних смаків» [Дударенко 2004], опертя на традиції фольклору, літературної класики й здобутки модернізму.

Із погляду історії розвитку національного художнього стилю та поетичної мови зокрема творчість авторів Київської школи заслуговує на увагу тому, що засвідчила існування в українській поезії другої половини XX століття модерної течії, зорієнтованої на радикальні формально-змістові й лінгвоестетичні експерименти. Передусім це: а) поєднання явищ модернізму з «прадавніми переживаннями», архетипами у форматі візій чи авторських міфів [Колесник 1999: 47]; б) мовно-естетичні рефлекси міфологічного мислення в образах новітньої поезії; в) зосередження уваги авторів на мовоописах природи, людини, світу, «причому сама людина розглядається як рівновелика до інших складових світу: трави, води, землі, сонця тощо, – вона не виступає на передній план зі своїми суспільно-побутовими проблемами, натомість розгортаються трансцендентні мотиви» [Кордун 2009: 36]; г) опертя на традиційний поетичний, передусім народнопісенний словник; ґ) інтелектуалізм мововираження в поєднанні з незначною емоційністю образних картин; д) відсутність цілісної дискурсивної мови, свідоме «розпорошення» поетичного висловлення [Кордун 2009: 36]; е) метафоричність мовомислення, що стала ознакою відмежування від навколишнього реального світу й засобом побудови «свого» образного універсуму; є) вибір верлібру як основної форми версифікації, оскільки асоціативний вільний вірш не вимагає «консервативного втискання метафори в прокрустове ложе ритму та рими» [Колесник 1999: 48] і корелює зі зразками фольклорної поетики.

Мова в поезії представників Київської школи стає об’єктом реконструкції: вони послідовно вивільнюють десемантизовану внутрішню форму слів [Колесник 1999: 48], також істотно розбудовують асоціативність мововираження.

Естетично-стилістичний розгляд поезії 1980-х років засвідчує, що її лінгвоестетичну неоднорідність визначає співіснування багатьох напрямків та індивідуальних манер, ідіостильових практик (Ю. Андрухович, Н. Білоцерківець, О. Бригинець, П. Вольвач, В. Герасим’юк, Л. Голота, О. Забужко, Ю. Іздрик, О. Ірванець, В. Кожелянко, О. Лишега, І. Малкович, П. Мідянка, А. Могильний, К. Москалець, В. Неборак, О. Пахльовська, Ю. Позаяк, І. Римарук, М. Рябчук, В. Цибулько, Г. Чубач). Це дало дослідникам підстави акцентувати низку стильотвірних домінант: мистецький плюралізм, експериментальне поєднання художніх засобів різноманітних стилів [Рябчук 1989: 155], семантичне переосмислення традиційного поетичного словника, формування нового лексико-асоціативного комплексу значень, формальне ускладнення синтаксису, ущільнена образність. Це логічно умотивовує кваліфікацію цієї мовно-поетичної практики як поглиблено метафоричної, а самих авторів – як метафористів, герметистів [Лебединцева 2009: 36].

Мовотворчість вісімдесятників по-різному пов’язана з попередніми літературними поколіннями. Найтісніший цей зв’язок – із поетикою «втраченого покоління» 1970-х. Про засвоєння й продовження його естетико-світоглядного досвіду свідчать послідовна відмова від соціальної тематики, поглиблений розвиток екзистенційних мотивів, метафоричність мововираження, а з погляду формальних пошуків – тяжіння до форм вільного віршування

[Моренець 1989: 125].

Концептуально важливою для становлення поетики 1980-х рр. була також традиція шістдесятників. Найбільш знаково цю тяглість виявляє вербалізація ідеї збереження національних духовних цінностей та пов’язана з нею увага до фольклорних мотивів, що зумовлює активізацію в літературно-писемній практиці фольклоризмів. При цьому звернення до народнопісенної образності, символіки, фразеології пов’язане з прагненням поетів поєднати народне світосприйняття та світорозуміння із сучасними проблемами, що забезпечує безперервність мовно-художнього процесу [Єрмоленко 1987: 192]. Адже «саме у фольклоризмі поетів-вісімдесятників слід шукати першоджерела формування мовної особистості, поетичного «я», «образу автора», який є одним із чинників цілісності його поетичного світу. Фольклорність їх творів, часто стихійна, підсвідома, – це вроджена особливість образного мислення поетів» [Єрмоленко 1987: 9]. Унаслідок взаємодії фольклорної, народнорозмовної та літературної мови в українській поезії 80-х рр. ХХ століття відбувається переосмислення естетично вагомих образів, показове оновлення тропеїчних структур.

Специфіку поетичного світобачення вісімдесятників визначає також активне зміщення креативної уваги авторів зі сфери громадянської тематики в  морально-філософську, у підкреслену філологічність та суб’єктивність поетичних рефлексій [Лебединцева 2009: 38]. На мовному рівні це виявилося в переакцентуванні емоційного забарвлення слів-понять громадянської поезії з піднесених регістрів на песимістично конотовані, а також у зменшенні порівняно з поетичною практикою шістдесятників кількості науково-технічних термінів (С. Я. Єрмоленко, І. Г. Олійник, Т. А. Єщенко, Т. М. Берест).

За слушним спостереженням С. Я. Єрмоленко, для мови української поезії 1980-х рр. характерна естетична периферизація поетизмів [УМ 2000: 463]. Натомість актуалізується загальновживана лексика, яку автори використовують не тільки в описах типових побутових ситуацій, а й для орозмовлення контекстів традиційно високого звучання. При цьому назви побутових реалій можуть інтимізуватися, набувати іронічних або саркастично-огрублених стилістичних відтінків [Рубчак 1990: 105]. Така стилістична гра на зіткненні високого і низького умотивовує текстотвірну продуктивність прийому антитези як іще однієї визначальної стильотвірної ознаки поезії вісімдесятників (Л. О. Ставицька, І. Г. Олійник, Т. І. Єщенко). Отже, загалом, крім антитетичності, мовну поліфонію поезії цього літературного покоління [Калинська 2000: 74] детермінує взаємодія книжного й розмовного струменів, активізація вживання загальновживаної лексики, фольклорних, розмовно-побутових елементів, просторічних одиниць, жаргонізмів, вульгаризмів, сленгових, суржикових елементів тощо.

90-ті роки ХХ століття – це період співіснування в літературно-мовному процесі кількох мінігенерацій, щодо яких узвичаїлася узагальнена назва дев’яностники. Це покоління критики характеризують як «покоління постепохи: постколоніальне, постчорнобильське, постмодерне, постхристиянське, що в своїй сумі є апокаліптичним» [Харчук 1998: 24], також – як перше покоління епохи естетичної свободи [Баран 1997: 222]. Представниками цього покоління й відповідного періоду в історії української поетичної мови є І. Андрусяк, А. Бондар, І. Бондар-Терещенко, П. Вольвач, О. Гуцуляк, Т. Девдюк, С. Жадан, М. Кіяновська, О. Короташ, Р. Кухарук, І. Лучук, М. Микицей, І. Павлюк, С. Пантюк, Г. Петросаняк, С. Процюк, Оляна Рута, М. Савка, Р. Скиба, В. Стах, Л. Стринаглюк, Н. Федорак. Нетотожність їхніх креативно-естетичних позицій можна простежити за різноманітністю поетичних угруповань, до яких входять названі автори: «Червона Фіра» (С. Жадан, Р. Мельників, І. Пилипчук), «Нова дегенерація» (І. Андрусяк, С. Процюк, І. Ципердюк), «ММЮННА ТУГА» (М. Кіяновська, М. Савка, Ю. Міщенко, Н. Сняданко, Н. Томків, А. Середа), «Західний вітер» (В. Махно, Б. Щавурський, Г. Безкоровайний, В. Гайда), «Нечувані» (О. Галета, О. Копак, Г. Крук, О. Новосад, І. Старовойт), асоціація «500» (Ю. Бедрик, Н. Неждана, М. Розумний). Вони засвідчують актуальність для художньо-поетичного дискурсу дев’яностників естетичних платформ авангарду, модерну та постмодерну [Баран 1997: 247 – 256; Павличко 1999; Гундорова 1997: 29 – 33], і їх сукупність виформовує універсум художньої свідомості й мовотворчості цього періоду.

Лінгвостилістичні студії, спрямовані на виявлення характерних формально-структурних та змістово-естетичних рис поезії дев’яностників як  нігілістичної, антиестетичної, акцентують такі диференційні позиції: епатажна естетика мовно-виражальних засобів, викличне ігнорування традиційного словника та заперечення традиційних поетичних засобів загалом («антипоетичність»), незвичність асоціативних зв’язків, акцентована філологічність письма, посилення ролі семантичного та стилістичного контрасту тощо [Сюта 2002: 218; Берест 2000: 15].

Специфіка художньої свідомості дев’яностників як «покоління національної депресії» (В. Даниленко, Р. Харчук) зумовлена особливостями соціокультурних, соціополітичних, соціопсихологічних умов, у яких відбувалося формування їхніх мовних особистостей [Єщенко 2001: 5; Лебединцева 2009: 38]. Зокрема, втрата віри в національний ідеал детермінує актуалізацію мотивів самотності, порожнечі, розпачу, зневіри, розгубленості (Т. І. Єщенко, Н. М. Лебединцева). На семантико-стилістичному рівні цю тенденцію підтверджує сегмент словника, який формують лексеми з  домінантними семами ‘біль’, ‘туга’, ‘самотність’, ‘розпач’ [Сюта 2003: 4]. Названі мотиви – провідні для основного, найбільш знакового й  продуктивного для української літератури кінця ХХ століття художньо-естетичного напряму постмодернізму (ПМ-дискурсу).

На думку більшості дослідників, світоглядно-естетичне формування українського ПМ-дискурсу відбулося в 1980-х рр. і пов’язане з іменами поетів-вісімдесятників Н. Білоцерківець, В. Герасимʼюка, О. Забужко, Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака – авторів, які увійшли в літературне угруповання «Бу-Ба-Бу», а згодом – із представниками таких літературних формацій, як «Пропала грамота», «ЛуГоСад», «Нова дегенерація». Естетичним джерелом українського постмодернізму О. О. Маленко вважає авангардну мовотворчість модерністів 1920-х рр. [Маленко 2010: 460].

На кінець ХХ століття українська постмодерна практика виробила креативні домінанти, загалом співвідносні з параметрами світового постмодернізму: мовна гра, карнавальність, іронія й самоіронія, гротеск і  пародія (так званий «стьоб»), цитація, інтертекстуальність стали впізнаваними маркерами поетики вісімдесятників; естетичне переосмислення традиційних одиниць і засобів національної поетики характерні для індивідуально-авторського мововираження дев’яностників [Єщенко 2001: 37 – 38; Сюта 2003: 3 – 8; Маленко 2010: 460, 479]. Спільною ознакою цих текстів є те, що в них «знецінюється будь-який смисл, окрім самої словесної гри, яка проявляє свободу самовираження людини посттоталітарної епохи» [Гундорова 2005: 72 – 73].

Стильова норма мовотворчості дев’яностників-постмодерністів – інтертекстуальність (Т. І. Гундорова, О. О. Маленко, Г. М. Сюта, Л. М. Калинська, Н. М. Лебединцева, Т. І. Єщенко) – творення художнього універсуму зі спільними мовно-естетичними знаками різних епох та культур. По-новому прочитуючи національну й світову літературу, історію, культуру, автори на ґрунті старих, уже актуалізованих і закріплених мовно-поетичною практикою художньо-образних кодів моделюють новий текстосвіт [Маленко 2010: 412 – 413]. При цьому, на відміну від художньо-поетичної практики європейського постмодернізму, інтертекстуальність української поезії не завжди пов’язана з прийомами ребусування, гри з читачем, із «чистою філологією», оскільки ігровий елемент не є стильовою чи ідейною домінантою [Кажан 1999]. Як слушно стверджує Г. М. Сюта, «цитатно-інтертекстуальна гра в поезії має здебільшого естетично-інтелектуальний характер» [Сюта 2017: 280], оскільки інтертекстеми спрямовані на створення нових інтелектуально маркованих художніх смислів.

Інша стильова домінанта ПМ-дискурсу – ампліфікаційне моделювання тексту із максимальним нанизуванням однорідних мовних засобів  – синонімів, антонімів, епітетів, порівнянь тощо. Характерна при цьому ампліфікація семантично не зіставних лексем, які утворюють спільну смислову площину: Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт – / ця країна загиджена ними по вінця (С. Жадан). У таких текстоситуаціях дослідники вбачають професійне прагнення філологів (багато поетів-постмодерністів мають фахову філологічну освіту) випробувати лексико-семантичний ресурс мови відповідно до авторських інтенцій [Маленко 2010: 457]. Ця ж настанова умотивовує вживання в постмодерній поезії непоетичної (побутової, колоквіалізованої тощо) лексики, актуалізацію її образних, асоціативних, емотивно-оцінних можливостей: багата країна де раптово голі дерева  / скидають фальш з бляшаних поетів / де повсюдна зручність / обкладинки усмішки матрацу / одноразового каблучка / і багато ще чого що росте на  деревах (Т. Девдюк).

Пошук власної ідентичності виявляє ставлення постмодерністів до  традиції, до поетичного канону. Мовний та образно-естетичний досвід, вироблений упродовж віків, не задовольняє сучасних авторів, і це зумовлює естетичну десакралізацію слова [Маленко 2010: 461]. Здійснюване при цьому цілеспрямоване семантично-оцінне «переміщення» виражальних засобів із  сфери високого стилю в царину низького в трактуванні образів і понять, які  в національній словесності традиційно є позитивно конoтованими, стає одним із засобів виявлення творчого скептицизму й нігілізму дев’яностників. Прикметно, що така поетизація неестетичного – не нова для української словесності, вона має паралелі у творчості пізніх вісімдесятників-авангардистів Ю. Позаяка, С. Либоня, В. Недоступа, В. Неборака, значну частину словника яких становлять просторічні одиниці, жаргон, сленг [Калинська 2000: 18].

«Антипоетичність» художнього висловлення, що спирається на периферійні пласти лексики, дослідники пояснюють також аксіологічною нестабільністю епохи кінця ХХ ст., впливом на поетичний дискурс урбаністичної мовної стихії. Актуальність цього стилістичного прийому помітна, зокрема, у засобах і способах критичного змалювання образу людини-сучасника [Сюта 2002: 220].

Загалом осмислюючи процеси і явища, які відрізняють художню норму поезії кінця ХХ – початку ХХІ ст. від загальнопоетичних (передусім стилістичних, естетичних) стильових норм, варто враховувати, що будь-яке відхилення від норми має бути виправдане ідейно-естетичними настановами, комунікативною доцільністю художньої мови.

Характерна ознака постмодерної мовотворчості – насиченість текстів семантично ускладненими, герметичними метафорами, укладеними в  структурно компактні граматичні форми. Інтерпретація, декодування таких метафор передбачає врахування максимально широкого контекстуального оточення, а іноді й цілого фрагмента тексту.

Здійснена мовно-естетична характеристика українських літературних поколінь кінця ХХ століття дає змогу виявити й акцентувати характерні риси мовотворчості авторів, які належать до цих поколінь і творять самодостатні фрагменти розвитку української художньої мови. Відповідні мовно-стилістичні парадигми засвідчують здатність авторів адекватно реагувати на синхронні часові світоглядні, культурні й інтелектуальні процеси, що відбуваються в конкретні історично-часові періоди в  українському соціумі.

 

Література

1. Баран Є. До розмови про «ранні» девʼяності. Іменник. Антологія девʼяностих. Київ: Смолоскип, 1997. С. 210 – 223.
2. Берест Т. Мова поетичних творів учасників групи «БУ-БА-БУ». Культура слова. 1998. Вип. 51. С. 30 – 36.
3. Берест  Т. М. Семантика художнього слова в поезії 80 – 90 років XX століття (на матеріалі творів молодих українських авторів): автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. Харків, 2000.
4. Винокур  Г. О. Избранные работы по русскому языку. Москва: Учпедгиз, 1959.
5. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека: український літературний постмодерн. Київ: Критика, 2005.
6. Гундорова Т. Фрідріх Ніцше й український модернізм. Слово і час. 1997. № 4. С. 29 – 33.
7. Дністровий А. Покоління про покоління. Література плюс. 2001. № 9 – 10. С. 8 – 9.
8. Дударенко  Л. В. Поетична Київська школа: ідейні та естетичні параметри: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.01.01. Київ: 2004.
9. Єрмоленко  С. Я. Нариси з української словесності: стилістика та культура мови. Київ: Довіра, 1999.
10. Єрмоленко  С. Я. Фольклор і літературна мова. Київ: Наукова думка, 1987.
11. Єщенко  Т. А. Метафора в українській поезії 90-х років ХХ століття: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01. Запоріжжя, 2001.
12. Кажан О. Дев’яностики: покоління поза грою. Літературномистецький альманах «Кальміюс». 1999. № 1 (5).
13. Калинська  Л. М. Прозова творчість Юрія Андруховича як феномен постмодернізму: дис. … канд. філол. наук: 10.01.01. Київ, 2000.
14. Колесник  В. Київська школа та Віктор Кордун: поезія зворотності. Маґістеріум. Літературознавчі студії. 1999. Вип. 2. C. 46 – 50.
15. Кордун В. Київська школа поезії – що це таке? Українські літературні школи та групи 60 – 90-х рр. ХХ ст. Львів: Піраміда, 2009. С. 27 – 39.
16. Лебединцева  Н. М. Явище літературного покоління в українській культурі кінця ХХ ст. Наукові праці: наук.-метод. журнал. Філологія. Літературознавство. Миколаїв, 2009. Т. 118. Вип. 105. С. 35 – 40.
17. Маленко  О. О. Лінгво-естетична інтерпретація буття в українській поетичній мовотворчості (від фольклору до постмодерну). Харків: Харківське історико-філологічне товариство, 2010.
18. Моренець  В. 80 – 90-ті роки. Історія української літератури ХХ століття. Київ: Либідь, 1998. Кн. 2. С. 91 – 103.
19. Моренець  В. Вигадувати не треба… Авторитет. Література і критика в час перебудови: статті, есе, інформація. Київ: Рад. письменник, 1989. С. 119 – 135.
20. Павличко  С. Д. Дискурс модернізму в українській літературі. Київ: Либідь, 1999.
21. Рубчак  Б. Бо в нас немає часу: роздуми над сучасною молодою українською поезією. Київ. 1990. № 8. С. 101 – 108.
22. Рябчук  М. Похвала плюралізму. Авторитет. Література і критика в час перебудови: статті, есе, інформація. Київ: Рад. письменник, 1989. С. 135 – 158.
23. Сюта  Г. Мовна естетика молодої української поезії. Мовознавство: Доп. та повідомл. IV Міжнар. конгр. україністів. Київ: Пульсари, 2002.
24. Сюта  Г. М. Сучасник з погляду сучасника (мовний образ людини в українській поезії кінця ХХ – початку ХХІ ст.). Культура слова. 2003. Вип. 62. С. 3 – 8.
25. Сюта  Г. М. Цитатний тезаурус української поетичної мови ХХ століття. Київ: КММ, 2017.
26. Українська мова: енциклопедія. Редкол.: В. М. Русанівський, О. О. Тараненко (співголови), М. П. Зяблюк та ін. Київ: Укр. енциклопедія, 2000.
27. Українські літературні школи та групи 60 – 90-х рр. ХХ ст.: антологія вибраної поезії та есеїстики. Львів: Піраміда, 2009.
28. Харчук Р. Покоління пост-епохи. Слово і час. 1998. № 2. С. 24 – 26.

Статтю отримано 21.11.2019