КОЦЬ Тетяна Анатоліївна,
доктор філологічних наук, старший науковий співробітник відділу стилістики, культури мови та соціолінгвістики Інституту української мови НАН України,
вул. М. Грушевського, 4, м. Київ, 01001;
Е-mail: tetyana_kots@ukr.net
ORCID: https://orcid.org/0000-0003-4622-9559
Рубрика: Місто в українській лінгвокультурі: перегук поколінь
Мова статті: українська
Анотація
У статті на прикладі поняття тиша як одного з фундаментальних засад людського існування, що охоплює характеристики буття, часу, руху, проаналізовано розгортання контекстуальних лексико-семантичних і стилістичних відтінків слова у мовотворчості Лесі Українки.
Ураховуючи загальномовні лексикографічні тлумачення лексеми, простежено розширення її семантичного потенціалу у поетичних текстах, показано формування позитивноемоційної і негативноемоційної значеннєвих парадигм. Позитивноемоційна шкала об’єднує семи «спокою», «надії», а негативнооцінна – семи «неспокою», «болю», «суму», «громадянської бездіяльності». Позитивноемоційну парадигму створюють переважно образи природи, а негативнооцінну – філософсько-психологічне осмислення душевного стану людини на зламі ХІХ – початку ХХ ст. в проєкції на самовираження української національної ідентичності. Наголошено на лексико-стилістичних індивідуально-авторських особливостях у зображенні природного і чуттєвого стану тиші.
Поліфункціональність мовних засобів поняття тиша корелює із психічним станом людини, її позитивними і негативними емоціями, екзистенційною налаштованістю.
Ключові слова: слово, семантика, сема, позитивноемоційний словник, негативноемоційний словник, ідіолект, мовотворчість Лесі Українки.
Література