«Далекі вогнища» мовотворчості Олеся Гончара

Культура слова, 2018, № 88
УДК 811. 161.2

Сологуб Надія Миколаївна –
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри мов Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського
вул. Архiтектора Городецького, 1-3/11, м. Київ 01001
Е-mail: cancelyariya@knmau.com.ua

«ДАЛЕКІ ВОГНИЩА» МОВОТВОРЧОСТІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Рубрика: Олесь Гончар в історії української літературної мови
Мова статті: українська

Анотація: У статті на основі когнітивно-дискурсивного підходу показано витоки констант індивідуального стилю мовотворчості Олеся Гончара: символізації та концептуалізації образів, авторського словотворення, перифразування, синтаксичної організації тексту.

Наголошено на наскрізності цих констант у мові митця.

Ключові слова: концептуальний образ, індивідуальноавторський стиль, новотвір, зачин, кінцівка твору, психологізм твору.

ЛІТЕРАТУРА

• Арутюнова Н. Д. Аномалия и язык. Вопросы языкознания. 1987. № 3. С. 3 – 19.
• Гончар О. Далекі вогнища. Київ, 1987.
• Крупа М. Мовленнєва структура образу автора в творчості Ольги Кобилянської. Київ: Рідне слово, 1998.
• Шляхова Н. Емоції і художня творчість. Київ: Мистецтво, 1981.

У 1987 році побачила світ нова збірка прозових творів Олеся Гончара «Далекі вогнища». У ній – повість, оповідання, нариси, есе.

Дослідникам ця збірка цікава не лише тим, що на її сторінках, часто з елементами автобіографічності, постає життя молодого покоління, до якого належав письменник, а й тим, що в ній вкотре засвідчено характерні риси його мовотворчості, вияскравлено його індивідуальний стиль. Захоплює те, наскільки вмотивованими, органічними є його художні мовні засоби, наскільки вони сприймаються як голос свідомості, душі письменника, намагання сказати саме так, а не інакше.

Відкриває збірку оповідання-спогад «Магда». Тільки великий майстер може так природно, невимушено починати розповідь: Там, де одна з доріг веде із Тернівщини на комуну, через виярок перекинуто невідомо ким і невідомо коли деревʼяний місток. Дошки на ньому завжди грають, зяють дірками так, що аж дивно, яким чином через хистку цю споруду вдається перебиратися величезним Чарбам.

Центром подій оповідання стає «чимала галявина, нічийний клапоть землі – він у нас зветься Клинчик». Постає ця територія в реаліях степу, виражених відповідною лексикою: балка, рівчак, левада, «колодязь з потемнілим від вологості зрубом скрипить та скрипить журавлем», істик, вила-трійчата тощо. І, звичайно ж, тут у дружбі живуть «кучерявий спориш та сестра його біла конюшина, подорожник мʼяко під ноги стелиться, а лопухи ростуть над калюжами більші, ніж будь-де».

Принагідно зазначимо, що описи рослин степу в Олеся Гончара неповторні. На кожну з них, особливо на спориш-кучерявчик він створив цілі парадигми художніх назв. Митця можна назвати співцем українського степу.

Клинчик притягує хлопчаків Тернівщини вседоступністю, він «мовби для моряків міжнародні води». І ось подія, яка тримає сюжет всього оповідання: на клинчику зʼявляються циганські шатра. Письменник не приховує своїх симпатій до прибульців, описуючи зовнішній вигляд, їх спосіб життя: Вільні люди! Де вони кочували, де мандрували… із своїми шатрами? Десь були ворожими, міняли коней…, ой як багато бачили циганські очі на своїх вічних шляхах, …несучи на обіддях коліс і пил доріг, і безліч своїх таємниць… На нашому Клинчику ці життєлюби зʼявляються … в пору, коли все повниться зеленню, коли всюди рай. Пор.: «до нас зʼявилося мовби якесь інше зовсім незнайоме нам людство», а «дух їх ніколи не відав занепалості».

В описах циган відчутним є підтекст, ніби своєрідне протиставлення вільного життя циган штовханині, суєті цивілізованого життя.

Такі підтекстові акценти є і в інших творах О. Гончара. Вони сповнені філософського осмислення буття.

Зворушливо, психологічно тонко змальовано у творі стосунки юного героя з юною циганкою Магдою. Це навіть не стосунки, а миті ще неусвідомленого щастя від зустрічей очима, випадкових доторків рукою: Рука моя гарно почувалася в руці малої ворожки, я весь горів… від свого дитячого сумʼяття, від того, що Магда виділила мене. І от раптово цигани поїхали: Ані духу! Жодного шатра!.. Ми з хлопцями могли розглядати лише попіл після циганського вогнища. Та через усе життя, як показано в сюжеті, несе в своєму серці герой твору образ Магди як образ незайманих почуттів, образ юності: Ти посивів, а вона зосталася вічно юна, бо ж… є на світі вогнища, які ніколи не гаснуть.

На цьому оповіданні можна контекстуально простежити, як формується індивідуально-авторська концептуалізація слів, образів цього письменника. Він їх довго виношує, формує, осмислює.

Спочатку звичайне слово вогнище як назва атрибуту циганського життя, а потім уже – як образ памʼяті, незгасності чогось. Саме афоризм цього оповідання «є на світі вогнища, які ніколи не гаснуть» послужив основою назви повісті (і навіть всієї збірки творів) «Далекі вогнища». Ця назва є не лише символічною, а й концептуальною.

Концептуалізація образів – характерна ознака індивідуального стилю Олеся Гончара. Це засвідчують навіть назви його творів. Вони – центри його мовотворчості, бо саме навколо них «згущуються» всі мовні засоби.

Далекі вогнища – це витоки життя, творчості, ідеалів. У центрі сюжету – щоденна праця редакції, районної газети, стосунки її працівників, епізоди їхнього особистого життя.

Та не лише почуття, стосунки працівників редакції, їх щоденна праця в центрі оповіді, крізь художню канву показано епоху 30-х років, хоч і побіжно, окремими штрихами. Не забуваймо, що в часи написання повісті (1986 рік) ще не дозволяла цензура на повний голос писати про цю трагічну сторінку української історії. Ось, наприклад, редактор газети Поліщук прийшов на свою посаду після, за словами автора, «чергової чистки», але і його раптом кудись «викликали», звідки він в редакцію вже не повернувся. Працівник редакції Сутула їде до центру виручати зниклого редактора, пор.: Цілий вечір Македон жаліється нам на бакаї та крутизни життя, на чиїсь безпідставні підозри, які обернулися лихом для такої розумної й порядної людини:…«Голову кладу, ні за що ж його взято, до інституту він навчав командирів, сто раз перевірений, хіба можна такими людьми розкидатися?».

Оповідач твору і його товариш Кирик Заболотний – «зелені недолітки», «їм по шістнадцять». В образі оповідача багато автобіографічного, бо відомо, що свій трудовий шлях Олесь Гончар починав у друкарні на Полтавщині. Як і герой твору згодом поїхав на навчання до Харківського технікуму журналістики. У повісті є такі рядки: Вчитися їдемо! Він – в авіаучилище, я в газетярський «ліцей». Лежимо долілиць на голих верхніх полицях… І далі: Що нас попереду жде? Якими будуть наші життєві дороги? Повно в душі того, що довелось пережити, і все відпочиває чомусь повите смутком, шкода полишати нам… і загадково кинути під бузками млинове жорно, і далекі багаття, що яскравіли нам вечорами. Млинове жорно і далекі багаття – це по-іншому словесно оформлені концепти млинове коло і далекі вогнища.

Образ-концепт млинового кола (колеса) проходить через усю повість. Ось оповідач і його товариш Кирик сидять на подвірʼї редакції «під бузками»: навпроти нас лежить на землі круглий великий камінь, гранітне млинове коло, що якимось чином опинилось тут у ті бурхливі часи, коли сила розпалених пристрастей трощила хутори по всьому району. Хтось тоді привіз, кажуть, уночі й кинув неподалік редакції це степове жорно. Ніби чиясь незмиренна пристрасть, закипівши й ставши каменем, обрала собі оце місце тут. «Марнується, а колись людям хліб мололо.., бо кожен знав: борошно вітром намелене, – найзапашніше», – зауважує дідсторож.

Це гранітне степове жорно – свідок усіх подій, зображених у повісті. У ньому закладено глибокий концептуальний зміст: життя – це колесо. Його іменують каменем закоханих, філософським каменем, з ним порівнюють у повісті життя редакції – редакційне колесо крутилося, пор. також: Ми з Кириком… при світлі, що падає з вікна, марно пробуватимем розгадувати оті ледь помітні зарубки, що ними по млиновому колу – ніби коректорськими знаками – викарбоване чиєсь, нам не відоме життя. Що то за письмена? Чи то сам час залишив на камені свою коректуру, зрозумілу тільки йому.

Не оминув письменник і фольклорне вживання цього образу: …Ольга, закінчивши роботу, вимкне в друкарні світло, вийде на ганок, обізветься до нас жартом… і, розкинувши руки, мов для обіймів, гукне кудись у просторінь піснею: Ой зійди, зійди, ясен місяцю, як млинове коло… І так жагливо, з такою душею гукне… – як млинове коло, – проказує вона вже стиха…

Образ млинового кола «тримає» текст твору, породжує асоціації плинності життя, неповторності його певних періодів, зокрема молодості, представниками якої виступають у повісті оповідач та його товариш Кирик.

А ось Ольга з дитям на руках прийшла попрощатися з редакцією. Хлопці хочуть, «хоч поглядами провести в дорогу її, незмінну володарку їхніх юних сердець». Ольга, віддаляючись, озирнулась на райцентр: там біля бузків та млинового кола, вперше зароджувалося її чисте, весняне почуття, там спізнала жагучий поклик кохання. Коли юні співробітники редакції їдуть до Харкова на навчання, знову виникає цей образ.

Знаходить вияв у повісті ще одна характерна риса мовотворчості Олеся Гончара – індивідуально-авторське словотворення. Письменник творить нові слова або з метою оновлення, освіження слова, оскільки, на думку Арутюнової, «буденність не збуджує комунікативні центри» [Арутюнова 1987: 132] (що є особливо характерним для мовостилю письменника), або з метою концептуалізації певних рис людини, суспільних явищ. Такі новотвори уже відомі з попередніх художніх текстів митця, напр.: пустомолоти з портфелями, кінецьсвіття, юшкоїди, забудь-батько, забудьмати тощо. Вони проходять через усю творчість письменника і мають концептуальне, світоглядне значення. На прикладі попередніх творів можна простежити, як митець «виношував» певний концепт, наприклад, новотвір кінецьсвіття.

Спочатку зʼявляється кінецьліття (кінецьліття вступає в свої права), потім – кінецьсвітньо: небо … кінецьсвітньо стугоніло; кінецьсвітньо горять заводи.

У книзі «Далекі вогнища» теж натрапляємо на новотвір кінецьсвіття в новелі «Чорний яр». У ній ідеться про трагедію, яка сталася в 60-ті роки ХХ ст. у Бабиному яру, коли «сотні тон багнюки крізь розвалену греблю ринулися згори, все змітаючи. Хворі з лікарні рятують здорових людей! Ні, це вже, мабуть, кінецьсвіття». Трапилося це через байдужість деяких керівників. Описані у творі події співвідносять і назвою, і сюжетом із Чорнобилем. Дослідники помічають прогностичні мотиви у творчості Олеся Гончара («Чорний яр» було написано до подій у Чорнобилі).

Автор вживає також новотвір пустомолот, пустомолоти. І знову спостерігаємо, як письменник «виношує» його, як «добирається» до нього. Спочатку в мовотворчості зʼявляються слова пустеча, пустища (прикаховські пустища-піски). Потім зʼявляються переносні значення, пор.: племінниця в нього не яка-небудь «пустовійка», потім – пустодухи і вже в «Твоїй зорі» – пустомолот. Найбільшої концептуалізації цей новотвір досягає у «Далеких вогнищах»: – Тільки, як буде, коли понаїдаємося? Коли в декого й душі жиром позапливають. Батьків цуратимуться. Ватаги лобуряк порозводимо, пустомолотів з портфелями – крісел не вистачатиме!

Характерною ознакою мовотворчості Олеся Гончара є перифрази (описові звороти, як вторинна номінація людини, предметів чи явищ). Уже на перших сторінках книжки «Далекі вогнища», наприклад, у «Спогаді про океан» зʼявляється цей індивідуально-авторський мовний засіб. Про океанський лайнер, на якому подорожує герой твору, автор пише: Цей плавучий різномовний Вавілон з безліччю людських доль, затаєних, неприступних; цей окремішній, лиш спільною палубою споріднений світ людських пристрастей, де все загадка і непередбаченість, де, може, найчистіша любов сусідить з підступністю та інтригами, де чиєсь почуття, може, спрагло й довірливо шукає взаємності. Океан названо безмежжям пульсуючої енергії.

Та найактивніше перифрази характеризують людей. Як і в своїх попередніх творах, вони переважно виконують функцію негативних характеристик. При цьому письменник «вплітає» в контекст свої новотвори, пор.: Звідки виростає нищитель, перевертень, покруч, забудь-батько, забудь-мати? Потьомкін у Олеся Гончара – свєтлєйший брехун, Катерина ІІ – душителька свободи, коронована розпусниця, хлопець, що вживає лайливі слова – лихослівець. Про українські краєвиди митець пише: Рай-світ перед тобою, дитино… Рай-світ.., іншого слова не знайдеш… Надивляйся на все це й навіки старайся запамʼятати. Такі слова Олесь Гончар вкладає в уста Дмитра Яворницького. А сама постать Дмитра Яворницького у творі «зіткана» з образних характеристик: всевідець, великий збирач, козацький професор, степовий професор, професор-сивоус, тайнознавець, добрий геній свого народу, отой катеринославський маг, людина чистого життя, невсипущий оберігач культури.

В оцінних перифразах Олесь Гончар використовує різні мовні структури: слова (часто індивідуально-авторські), словосполучення чи й цілі речення. Перифразування урізноманітнює оповідь, допомагає створенню яскравих образів, поглиблює вираження світоглядних позицій автора в художньому відтворенні дійсності.

Індивідуально-авторський «почерк» мають також кінцівки і зачини творів Олеся Гончара. Вони нетрафаретні, часто з філософським струменем, інколи у формі роздумів чи спостережень, що позначається на їх мовному оформленні, пор.: Кожен раз, коли розгуляється завірюха, чомусь згадується людина, якій ти так багато чим зобовʼязаний і чий голос, ледь чутний, ніби долинає з глибин памʼяті, з далеких терніщанських снігів… («Ода тій хаті, що в снігах»).

Коли прочитуєш це оповідання, розумієш, що до розповіді про дядька Масича, «людину, котра так просто і природно робила добро, робила за потребою душі, не ждучи за це ніякої віддяки», такий зачин, де кожне слово, речення продумані, де кожен розділовий знак працює на емоційний вплив, є прекрасним вступним акордом, камертоном до всього твору.

«Глибинами памʼяті», осмисленням минулого й сприйняттям невпинного руху життя сповнені початок і кінець повісті «Далекі вогнища»: Відбувається це там, де одна Ольжина усмішка могла зробити тебе щасливим… Де нам із Кириком по шістнадцять, де ми вже зрання шкрябаєм перами, готуючи черговий номер…

Як свідчить текст твору, минули роки, минула війна, загинула Ольга та інші працівники редакції. Герой твору стоїть перед вікнами цієї ж редакції: Сині сутінки густішають, серпик молодого місяця проблискує в небі над бузками; пісень ніде не чути. Погляди наші звернені на вже освітлені вікна друкарні, звідки чути розмірене металеве погуркування, – завтрашній номер.

Зачин і кінцівка повісті, їх «мовний перегук» – «готуючи черговий номер» (в зачині) і «там друкують завтрашній номер» (в кінці твору) створюють ту «рамку», яка проголошує: незважаючи на жертви, втрати, життя триває, «далекі вогнища» не згасають.

Філософському осмисленню подій твору (а ширше – життя взагалі) сприяє також обрамлення «Спогаду про океан», пор. зачин: Стоїмо з другом на верхній палубі. Перед нами навсібіч – відкритість океану. Хмуре небо, вітер, що дме тут, здається, постійно і ледь помітна в холодній далечі смужка атлантичного обрію і кінцівка: …ми з Петром знову стоїмо надвечір на верхній палубі, знову січе водяна пороша в обличчя і жене кудись із дальніх далечей цей пругкий океанський гуляй-вітер. Оце він, братку, океан… Суворий, загадковий… Але чому ж на нього все хочеться дивитись і дивитись?

Зачини та кінцівка – це лише елементи синтаксичної організації прози Олеся Гончара. І хоч письменник має в своєму арсеналі насамперед загальноприйняті потенційні можливості мови, її граматичні особливості, як справжній майстер уміє виявити індивідуально-авторську своєрідність оповіді. Про це свідчать пейзажі, ліричні відступи, портретні характеристики, навіть улюблені типи речень у творах Олеся Гончара. У повісті «Далекі вогнища» виявляється основна риса синтаксису прози письменника – природність.

Це стосується і мови автора, і мови персонажів. Тут немає ускладнених, занадто перевантажених синтаксичними конструкціями текстів. Але це не за рахунок спрощеності, а за рахунок концептуальної наповненості інших засобів мови.

На закінчення зауважимо: що б не зображував митець, значною мірою він втілює в свою творчість самого себе. Нонна Шляхова називає це «силою емоційної памʼяті» [Шляхова 1981: 63]. Марія Крупа вживає у цьому разі термін «чуття автора» [Крупа 1998: 6]. Такий підхід до аналізу твору передбачає показ письменником дійсності через психологію персонажа. Особливо це стосується творів, позначених автобіографізмом. Саме так сприймаємо збірку Олеся Гончара «Далекі вогнища».